— Ну i як…
— У мене не вийшло того, батя… Не вийшло… Таке от паскудство. В iнший бiк занесло.
— Ще не пiзно.
— Ти сам знаєш, що поїзд не наздогониш, а наступного можна запросто не дочекатися. Ну, вже пiзно. Поїду я…
— Та лишайся, — старий Побiденко сидiв, звiсивши голову, хоча нiчого не вiдчував; йому не соромно було, але спекота вiд того, що нiчого не ворухнеться, нiяке почуття до сина, хоч ти вистьобайся.
— Нiхто, батя, не винен. Час такий. Доля така. А ти попередь своїх, бо буде горе. I тобi також. А ти, старий, кинь, прожени к хрєнам цю дiваху, не годиться. Погана вона для тебе. Горе на старiсть накличеш. Мало, що ти мене втратив. Втратиш вiчнiсть. Ти ж вiриш у неї. Вiч-нi-i-i-iсть. Нiхто не зрозумiє цього краще за того, хто позбавив себе цiєї можливостi. Не менi тебе вчити: є люди, якi приходять, ти їх зустрiчаєш, мов долю, але то тiльки миттєвiсть i примха. Старiсть душi. Думай, як виплутатися з халепи, в яку ти влiз. Прощай. Там, а може, тут ще зустрiнемося. Не злися, — пiд дiєю кокаїну думки шпарували у Андрiя, вибухали срiбним, правдиво чи то впевнено трiщали його слова.
Старий почув, як зарипiла шкiрянка, вiйнуло дорогими парфумами i протяжно вискнула хвiртка, наче скрипка ярмаркового цигана: син подався назустрiч ночi. Прийде ж таке у голову. I бiльше нiчого. А що можна ще вигадати? Принц подався до кухнi, але горiлки вже не пив. Постовбичив хвилину, вернувся до вiтальнi. Потiм знову на вулицю, у фiолетовий запашний вечiр. Постукав у вiкно прибудови, але Лаврентiя не було. Так до самого ранку вiн просидiв у кухнi, слухаючи, як трiщать цвiркуни i вся нiчна живнiсть. Вiн подумав, що не варто, нi, що останнiм часом прислухається до всього навколишнього, i це задiває його, тривожить, хвилює, дiстає. Вiн подумав, що там, внизу, тисячi людей, але з ними нiколи не заговориш, бо вони самi безпораднi та байдужi, мов заляканi, звиклi до паскудного корму тварини, i вiн переляканий старiючий чоловiк, хоча ще сили у нього достатньо, ого-го, i ще щось, але думки такi тривожнi, зовсiм не подiбнi до тих, якi ледаче, осiннiми мухами роїлись у головi. Вiн згадав Лаврентiя, нових прибульцiв, здогадуючись, що це саме їхня провина, колись вiн тверезо, навiть люто дивився на життя, i це допомагало, i вiн нiколи не був безпорадним. Справа не в Алiсi.
Ранком туман покрив сум'яття. Вiн знайшов Лаврентiя на будiвництвi, — вiдлюдько байдужим поглядом змiряв його, не запропонував сiдати. Принц Дакарський образився.
— Син приїздив. За скiльки рокiв. Свинство якесь получилося, — Побiденко витягнув цигарку, але вiдразу викинув: у ротi затхнуло горiлкою, безсонням, жахом. «Втрата,» — свiтонуло в головi. Бiлий спалах i бiльше нiчого.
— Ну то що…
— Та я ото думаю… Для чого цим бiдолахам, голоштанникам пнутися з усiх сил, рвучи сухожилля, щоб вибудувати цю халабуду?
— Ну, то твоє дiло.
— Еге ж…
Десь далеко звучала музика, тоскна, тягуча; такi пiснi можна почути лишень у передмiстi. Й Побiденку було сумно.
— З дiтьми завжди так, — нарештi сказав Лаврентiй, хитро блиснувши очима.
— Тобi то звiдки знати.
— А для цього не треба народжувати байстрюкiв. Ти собi не втямиш, Принце, що люди не можуть бути подiбними одне на одного. Ти стiльки прожив i…
— Менi нiколи було думати про такi речi. Навiть про твого Бога.
— Вiн не мiй. Не блюзнiрствуй. Вiн любить усiх однаково. Але однакових людей не буває. Всi рiзнi. Кожному своє вiн вклав. А найбiльше — милосердя, любов, надiю, терпимiсть.
— Але якщо вiн iснує, то чому такий бардак?
— А ти хочеш, щоб вiн тебе огородив вiд усього, а ти плював на нього, ситий, розжирiлий, добившись статку, стати на один рiвень, тобi вiн дав право вибирати. I нiчого без його волi не вiдбувається.
— До чого це ти?…
— Напевне, до всiх. Ти сам вибрав, як i твiй син, куди йти. Вiн непоганий, добрий чоловiк, але нiхто сволоцюгою не народжується. А тодi приходить час, i треба вибирати. Зло i добро речi умовнi, але коли ти забуваєш, то, дивись, i вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обiрватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прiрвою. I тiльки вiра в Господа може тобi домогти.
— А де те добро?
— У Бога. I нiде бiльше. Вiн скрiзь, вiн в усьому.
Вiн творець, бо демон може тiльки збрехати, напустити красивостi, а водночас благоговiйно закотити очi в релiгiйному екстазi.
— Ти клепаєш, як по радiо чи телевiзору. Ти менi дай пораду.
— Щоб ти менi потiм проломив довбешку. Ти зрiлий чоловiк. Маєш вуха, маєш очi — вибирай.
Побiденко запхнув цигарку до рота, виплюнув, вихаркнув разом з тягучою, як клей, слиною.
— Паскудство. Кажу тобi, паскудство це життя.
— Не маю сумнiву, але треба жити…
Принц Дакарський пiдняв з землi цигарку, закурив, — зараз було трохи легше, нудота вiдступала. Гiрка слина, терпко у ротi, голова тяжка.
— Передай людям, щоб були обережними.
— Спробую. Вони ж такi упертi вiслюки, як i ти, хоча це найкращi.
Вже рокотiло шосе, трiщали горобцi, вищала музика; в ротi як коти понасирали.
— Оце-го… Хотiв тобi, Лаврушо, сказати. Правдивiше, запитати: вона, того, Алiса… Я її купаю… Зовсiм як дитину, але менi її, ну, почуваю до неї зовсiм iнше… Це погано?
— Ти дурнiший, нiж я гадав. На те вона i жiнка. Сам її вибрав.
— Хм-м… Не сподiвався вiд тебе.
— А що ти хотiв вiн мене, йолопе, почути, що кохання — це грiх?
— Щось таке.
— Ти йолоп, старий йолоп, Принце. В любовi нема нiчого поганого. Щоправда, це крок до смертi, але й у смертi немає нiчого поганого.
— А коли ти думаєш про любов i смерть водночас?
— Тодi це iнше. Це пристрасть. Спробуй не думати про смерть. Але це теж неможливо… Тiльки страх перед нею, пiдсвiдомий, далекий чи явний, рухає тебе. Це одна з частин Господнього задуму…
Якщо жiнка не викликає сум'яття i тривогу, то варто задуматися, що ти кудись таки вклепаєшся. Бог i рогатий шепчуть цiй тваринцi однаково на вухо, але частiше перемагає отой, що з ратицями.
— Звiдки тобi це знати?
— Ще по семiнарiї, коли у мене пух рiс над губою i я не проминав жодної гарної молодицi, ну, хоча б тiльки поглядом. Молодiсть кожному дається, щоб набратися розуму на старiсть.
— Але вихiд…
Лаврентiй махнув роздратовано рукою.
— Я тобi вже тандичив скiльки, що тут тiльки миттєвiсть. Це наша тимчасова обитель, але як зав'яжеш тут, так i там, у тому свiтi зустрiнуть тебе.
— Не дуже я вiрю, що отам, — Принц тицьнув пальцем у землю, — що отам, з хробаками, чи у небi щось iснує.
— Тодi не роби зла, навiть тодi, коли тебе цькують, як шолудивого пса. Спокiй приходить тiльки з Богом.
— Знову ти трандиш, мов те телебачення.
Вiн повернувся додому, покликав Алiсу. Нiхто не вiдгукнувся. Принц пересiк кухню, — плечi здригнулися вiд розкиданих по столу недоїдкiв. Порожньо. Вiн кликав початком неголосно, далi голос провалився у нутрощi й заклекотiв болем. Червоний мiсяць стояв у головi. Потiм нiчого, порожнеча. Довгi пальцi з витонченим манiкюром. Нiчого, тiльки пустота, пустота тiльки для нього, а для решти сповнена змiсту. Для нього свiт продовжував рухатися, але поволi, опадав, набираючи неiснуючих рис. I свiт, навколишнiй свiт обсипався, як пересохла глина з пiдошви. Це не було, як того разу з арабами. Досвiд брав своє. Вiдчай втрати робив його мозок гострим до безумства; i будинки, що зупинилися в неправдоподiбно ультрамариновому свiтлi, i дерева, i трава — вiдпали шматком пересохлої, зовсiм не потрiбної землi; навiть не шматок глею. Йому ввижався, нi, вiн вiдчував запах, ще не вивiтрiлий парфум Алiси; вiн перебирав грубими пучками її плаття, це нагадувало йому шовк її тiла. Проте уява уперто вiдмовлялася видобувати зi свiдомостi чи з пам'ятi її образ. Принц скiмлив дитиною, а потiм вперше за довгi роки почав молитися.
Вони прийшли далеко до вечора. Чинно порозсiдалися попiд червоною стiною, що нагадувала шкiру облiзлого пса. Пили пиво навпроти ощиреної, як зламаний зуб, новобудови, чвиркаючи крiзь зуби, глибоко затягуючись цигарковим димом, так, як люди, яким було заборонено, а зараз, вирвавшись на волю, вони з насолодою ковтали тютюновий дим, гiрко-солодке пиво. I Принц Дакарський знав, чому вони прийшли. Пролетiло спалахом у головi, тiльки на коротку миттєвiсть, а потiм все повернулося до Алiси. Вiн повагом вийшов на подвiр'я, пiдманив до себе Юзю i сказав: