— Ти знаєш, чого вони приходили?… А я от знаю. То монахи
з нашого монастиря. Передай Лаврентiю чи тому католику. Нехай кличуть мiлiцiю…
Юзя захiхiкав та зник. А вночi, коли Побiденко вийшов на узганок, то побачив червоне зарево, — султани чорного диму пiднiмалися над верболозом. Горiла буда Лаврентiя. Принц на це тiльки виголосив:
— Я попереджав.
— Пророк ти хєров, — хтось вiдповiв йому позаду, так, що Принц пiдтиснув плечi. Не обертаючись. Принц пiшов у солодi дня чужого, але дивовижно близького: так вiдчувають смерть, запахи троянд. У дитинствi, на свята з ним вiдбувалося подiбне. Таке вiн бачив, пригадалося; свята були комунiстичнi, але люд у цьому сонцi нагадував подiбне: як малий заскочив до стадiону, вибiленого, виметеного, ще без жодної людини, але повсюди червонi шовковi знамена. I вiтер. Тугий, свiжий, теплий вiтер. I прапори кругом стадiону трiщали розкидалися крилами, як свiжi рани, як дiрки у чужий свiт, що зле вишкiрювався, смугував, влазячи у чуже життя. Тиша рiзала разом з прапорами повiтря, трiщання знамен. Низьке чисте небо. I свiт вiдкривався, як у тирi, де ти неодмiнно переможеш, забуваючи, що мiшенi за хвилини пiднiмуться, а хтось iнший насолодиться iмiтацiєю смертi. Тодi для нього вiдкрилося щось те, чого вiн чекав, наче юнак марудився у вiдчаї, тупику кохання, поки не вивергнув сiм'я в громадському клозетi, прямо в купу лайна з бiлими червами глистiв. Але на початку — чарiвнiсть таїнства, гострий бiль, який спонукав жити i чужими очима дивитися на свiт. Червонi прапори, подув вiтру — захоплення, вiдраза, крок до смертi: вiн пролежав кiлька днiв без свiдомостi, а коли очуняв, то був зовсiм iншим чоловiком, навiк втративши iлюзiю, як людина, що вчадiла вiд запаху красивої, але отруйної квiтки. Це як трояндовий кущ, розпуклий багряним полум'ям, вибухом; або як мандруючи мiж свiтами дорослого i дитячого мiстечка, коли дощовi води зливаються, збiгають у гнилi озера, ти бачиш, широко вiдкриваючи очi, до чого тебе не довела уява: i вiтер, i прапори, i цю холодну пишноту чистого неба, що глибилося, вiдкидаючи, бо предмети довкруж нагадували iграшковi. Сонце, червоний кумач, бiлi лавки, пустирище стадiону. I по трьох днях, злiгши з невiдомою хворобою, вiн прокинувся з капшуками пiд очима, як буває у дорослих людей, якi пiзнали смак життя — паскудного, але життя. Щось подiбне виникало у ньому зараз. Так вiн дивився на вогнище. Думав про Алiсу, сина. I люди йому видавалися далекими, нi, не те щоби далекими, а зовсiм глухими для його розуму. Так, тодi до нього приходив страх.
Пiд свiтанок пiдiйшов дiльничний. У нього пишнi вуса i чимось вiн нагадував моджахеда: оливкова шкiра, колись густе чорне як вороняче крило волосся. Зараз залисини. Прозивали його по всiлякому: Клешня, Омеля, Рака. Вiн тримав кiлька ларкiв. Добродушний погляд, — одна втiха погомонiти з цим чоловiком. Побiденко не подивився навiть на нього.
— Ну, — повiв було дiльничний. — З чого почнемо…
Принц Дакарський промовчав, почухав за вухом, зовсiм спонтанно, а не для жарту чи глузування, а може, те й iнше.
— З чого тобi лiпше.
— Хм-м-м, — Клешня потягнув смердюче повiтря з гнилого зуба, виплюнув червону слину на долоню, уважно придивився, завертiв головою i витер руку об пучок соковитої трави.
— Зуби, — сказав.
— Спiвчуваю. Хоча це не смерть, — вiдкинув Принц, продовжуючи дивитися звуженими зiницями на пелюстки вогнища; додав, зовсiм нi до кого: — Шкода старого, — схаменувся, мовби тiльки-но здогадався, що до нього прийшли: — Що думаєш робити? Чого принесло?
— Де твоя сцикуха? Напевне, утекла до когось кращого… Повiр, що тобi лiпше перестати плутатись у цiй справi й кинути це кляте будiвництво. Депутати, мiський голова, голова району незадоволенi. Монахи у монастирi. Сам розумiєш. У тебе що, клепки не вистачає у головi, як у обiдраного Лаврентiя?
— Я тут до чого? Шкода яка вiд них? Iди звiдси. З Богом, — Побiденко витягнув сигарету; зморшки порiзали його обличчя, важке, опущене додолу, i дiльничному початком видалося, що перед ним сидить
сам Лаврентiй.
— Ти знаєш, де вона? — Побiденко сидiв на дзиглевi, облитий помаранчевим свiтлом, промiння врiзалося в очi, якi зараз здавалися бiлими, без зiниць; вiн сидiв, поклавши руки на колiна, стримував дихання: так буває з тим, хто закоханий у невiдому жiнку або як пiдлiток — нахабний, але щирий, — з ляку перед власною неповноцiннiстю не може вимовити i слова, навiть перевести подих, втягнути повiтря. Дiльничний говорив. I тут старий побачив простiр, вилинялий, як день у серпнi, i там чорний, зовсiм сиротливий тобi квацьок на вилинялiй тканинi його свiдомостi; й ото щось невiдоме сказало йому, — iншого слова Побiденко не мiг вигадати: «Ось чого ти вартий,» — тут йому шкода зробилося Лаврентiя, його поради, хоча б придуркуватої, але допомоги; вiн думав не про Алiсу, думав не про сина. Як у тюремнiй камерi, iзольований, залишився сам на сам зi своєю самотнiстю.
— Вона… Вона… гумово протягнув дiльничний. — Вона тут, ось, поруч. Ти, старий грiховоднику, зовсiм не здогадуєшся, як вона близько. Але умова — вижени цих вошивих байстрюкiв.
— Це робота, скорiше, тiєї косоокої лярви, що утримує зекiв у своїй богадiльнi при реабiлiтацiйному фондi, щоб вони її трахали у висохлу пiхву та роздирали висохлу задницю на нiмецький хрест.
— Ти знаєш про статтю, де сказано про розтлiння малолiтнiх, а?
— Не твоє собаче дiло, — Побiденко звiвся на повний зрiст, майже двометровий: кулаки стиснулися, налилися кров'ю, вени випнулися на кiстяк голубими червами, а протяг ворушив сiру шевелюру; без особливої злоби, так, як пiдказував досвiд його народу, якому в'їлися подiбнi мiлiцiанти, як терплять нежданих гостей. Принц Дакарський сказав, спостерiгаючи за вiтром, що хилитав антени, бiлизну, гнав смiття вулицями: — Мент поганий… вiдпусти дiвку. Вона менi родичка.
— Нiчого, трапляється, що i сестер трахають у всi дiри. А християнину брехати не слiд, — єхидна усмiшка. Не дочекавшись запрошення, вiн присiв на стiлець. Сказав: — А зараз до справи. Баба твоя — роби з нею, чого душа забажає. Але ось у чiм справа. Ти возиш розчин цементу. На «КамАЗi». I ти зробиш одну справу. Нi! Нi! Нiяких жертв. Проста угода мiж дуже впливовими людьми. Виллєш штуки три отих груш, що бовтають цемент. I потому. Тiп-топ. Нiчого цим засранцям тут робити. А якщо вiдмовишся, то не забувай про своє минуле.
— А чому саме я?
— Ти забув своє минуле. Затямив? I чужих вони не визнають, нюхом вiдчувають.
— Брешеш, мiнтовська харя, — Побiденко зрозумiв, що його дурять. Можливо, їм лiпше списати на сiромаху, анiж на когось iншого.
А на масивi знають його як надто ексцентричну, запальну людину — хто як. Або це Алiса. Так. Звiсно, тут щось пов'язане з Алiсою.
— Поговоримо, — байдуже вiдповiв Принц.
— Менi потрiбен ти. I нiхто бiльше, на вурок покладатися нiчого.
— Ну подумаю, яка саме пропозицiя. Ти менi докладнiше розкажи i дiваху вiддайте.
— Я маленький чоловiчок. Зовсiм крихiтний гвинтик. Звернися до отця настоятеля або до Льва Достопочтенного, чи то як в хрiна, найсолодшого.
I потiм ми всi згадували подiї, гадаючи, як воно трапилося насправдi, чиїх рук то було дiло. Так, ми тодi гадали, що Принц Дакарський знайшов найлiпший варiант. А зараз вiн сидiв у порожнiй пропрiлiй хатi, пив чай з Лаврентiєм, дослуховуючись до шамотiння дощу, який несподiвано то пускався дрiбним мокрим снiгом, то знову дощем; вiн сидiв, як людина, що вже нiколи не переживе цiєї ночi.
Вiн уже бачив свою смерть, як пророче видiння.
— Я зрозумiв одне: життя людини — один великий злочин. Бiльше нiчого. I я не рiзнюся вiд них нiчим. Ранiше думав, що iнакший. Навiть коли убивав, то гадав, що рухаюся до якоїсь мети, далекої, химерної i туманної. Але мети. Вона наповнювала мене життям, яке немилосердно вгасало. А не Алiса. Алiса приходила i заповнювала вигаслу мрiю жовтими вогнями надiї. I я теж жив натхненно, гаряче вдихаючи життя… Але з'явився ти i розбив усе одним махом. Хто тодi бiльший злочинець: ти чи я? Не iнакше, i ти убиваєш. Тiльки в iнший спосiб. Ти крадеш у людей iлюзiю, — Принц голосно сьорбнув чаю, i, видавалося, говорив зовсiм не до старого вiдлюдька.