— Таргани… таргани, — сказав Лаврентiй. — У моїй головi таргани… Iлюзiя потрiбна тiльки слабким. Фантазiї нашi повнi мерзоти. Вони гронами гною роками висять у нашiй свiдомостi. I не пiд силу нiкому їх знищити, якщо у тебе немає вiри…
— У що? У кого?
— Ти сам добре знаєш вiдповiдь…
А тодi вiн, стовбичачи перед дiльничним, почував себе старим i немiчним, як хто провалив дiромаху в його грудях i звiдти витiкало життя. Багато рокiв тому вiн вiдчув щось подiбне, але як вiн не аналiзував, все одно його бiльше i бiльше заганяло в яму. Вiн спакував валiзи i подався назад до мiста. У поїздi пiд розмiрене гуцикання колiс, у протухлому сечею купе вiн з насолодою втягнув повiтря i зрозумiв, чого бажає. Вiн закохався у смерть, як у жiнку. Вiрнiше, йому закортiло спробувати цього спокусливого забороненого плоду. Вiд того дня вiн кохався на смертi. В мiстi вiн не застав Iлону. Вперше в життi вiдчув себе ображеним. Миколай метався кiмнатою, навiжено розмахуючи руками. Вiн не шукав виходу, вiн не знав чого хотiв, i тiльки нав'язлива думка про вбивство м'яко осiдала йому на груди. Невеликi дози морфiну його заспокоювали, i вiн продумував кожен крок майбутньої жертви. Початком воно, оте бажання, ховалося бiлим червом у глибинах мозку.
I в мiру того, як прогресувала його фантазiя, вiн i справдi вирiшив, що мужчина хоч один раз у життi повинен убити людину. Спочатку його вибiр упав на Iлону. Його учениця, його пасiя зрадила його. Вiн чiплявся за найдрiб'язковiшу провину чи проступок, але вiдмiтав такий мотив. Так, вiн зовсiм не хотiв помсти. Вiн хотiв отримати естетичну насолоду.
— Так, як добряче посрати пiсля тижневого запору, — промовив вiн до люстра.
I все ж думки чомусь вертiлися бiля Iлони. Вже не її особи, а того, що дiялося навколо неї. Так, вiн нарештi знайшов вихiд. Це повинен бути хтось з її оточення. Вiн поназбирував велетенськi томи, цiлi гросбухи мiстичної лiтератури, вiдновив вправи з йоги, психологiї, але швидко все це закинув, бо нiчого путнього там не було. Вiн шукав виходу з чорного тунелю, не розумiючи, що вже потрапив у капкан. Це не можна було назвати манiакальною iдеєю. Його старiючий органiзм потребував перемiни, але нiчого без вiри не робиться, до часу таланить тягти сите i безтурботне життя, але тут у мiзках заворушилися протилежнi його життєвому кредо думки, що тягнули, кликали в iнший свiт. I вiн ще упертiше шукав виходу з тiєї чорної нудьги; нi, це не була манiакальна iдея. За кiлька мiсяцiв вона чiтко викристалiзувалася, вилiпилася у струнку пiрамiду. Як i кожен атеїст, вiн все ж таки мав трохи вiри, поверхової, вiн лякався чогось, але бiльше тюрми, смертi, бо за темнотою, вiн був наполовину упевнений, нiчого немає. Лежить собi чолов'яга в сирiй землi i дотлiває, годує пiдземних мешканцiв. Життя одне. Банальна рiч; треба брати вiд нього найбiльше; необхiдно спробувати i скуштувати всього. I однiєї ночi йому примарилася, влiзла у голову думка, що треба шукати або сторонню людину, або добре знайому. На останньому вiн i визначився. Iлона була надто холодною, до кiсток прагматичною. Вона нiколи не водить дружбу з будь-ким, якщо для того немає вагомої причини, — чи то розваги, чи то секс, чи грошi. Це його не влаштовувало аж нiяк. I тут на горизонтi з'явився новий знайомий, колишнiй послушник Зося. Що вона вiд нього хотiла, вiн не знав. Але вибiр випав саме на нього. А Зося шукав Лямура, з його грiшми i героїном. I вийшов на Iлону, яка вже почала цiкавитися бiзнесом. Тож Миколай перебирав усi варiанти, креслив схеми, iмпровiзував перед камерою, а потiм дослiджував власну персону на вiдео. Вiн не вiрив у вищi сили, вiн не вiрив навiть у чорних котiв, що перебiгають дорогу. Вiн бажав мiстерiї.
Iлона, в свою чергу, вела тонку гру, пiдманюючи до себе Зосю, вона пiдсовувала йому малолiтнiх циганчат, жiнок, а вже наприкiнцi сама лягла пiд нього, коли Лямура вирахували, вона трохи запiзнилася, i той серпневий день ледь не став фатальним для Лямура, але про це пiзнiше. А так вона вешталася по клубах з Нонкою, вела томнi розмови на великосвiтськi теми. Останнiм часом помiчалося, що вона згадувала батька, який майже збанкрутував, але жив чомусь, як арабський емiр. А в тiнi батькового iменi проскакувало iм'я Борис. Це ще бiльше розлютило Миколая, додало снаги, азарту. Скоро це стало кидатись у вiчi. Нiхто не розумiв, що дiється з холоднокровним чоловiком, який навiть чарки у ресторанi протирав власними серветками, жiнок брав легко, займався якоюсь справою, що давала непоганий прибуток. Однi роз'яснювали це коханням. Iншi — роками, що вже пригинали до старостi. Решта — пустота, заздрiсть i нiчого нового. Вiн осунувся, бо хотiв вийти з кризи; незадоволена жадоба кровi, заборонений плiд спокушав i поглинав, як солiтер у нутрощах лайно. Так, незадоволенi бажання роблять людину злою. Але навряд чи Миколая можна було назвати манiяком. Експериментатор, манiпулятор чужими душами. Сноб у селянському кожусi, натертому крейдою…
Одного мрячного дня Лаврентiй несподiвано покинув буду i подався пiшки через масив дач. Вiн iшов бадьорим кроком, спокiйно рушив дорогою, повернув на сквери i сiв на автобуснiй зупинцi бiля чоловiка, що нерухомим поглядом наркомана дивився на фiолетовий пiсок дощу.
— Чого треба? Вали звiдси. Вiд тебе смердить, як вiд кнура! — прохрипiв Миколай.
— А ти, чоловiче, власник цiєї дороги, лiсiв, озер?…
Нi? Так чому ти мене гониш? Все це належить Боговi, а ти тiльки глист, що, окрiм лайна, нiчого не бачить.
— Нема твого Бога. Нема… є одне життя.
— Бог помер для людини, бо так їй зручнiше. Iлюзiя позбавитися вiдповiдальностi за грiхи, вiдповiдальностi за злочини. I вiдповiдь: заглушити страх перед його нескрушною любов'ю, яка називається мукою. Але це ще не означає, що людина померла для Бога.
— Чому тодi вiн знищує… — прохрипiв Миколай, радше звертаючись у безкiнечнi чорнi поля, анiж до Лаврентiя.
— А тому, що вона продала безцiнний дарунок безсмертя. Бо їй захотiлося засунути свого писка в майстерню Творця.
— Ти базiкаєш про милосердя… Тодi ось скажи менi про убивства… Чому убивства?
— Путi Господнi несповiдимi. Для Бога однаково, чи тобi ходити, чи лежати в землi, бо свiт його безмежний. Вiн все створив, — А хiба це кому вiдомо?
— Правди багато, але найщирiша правда може завтра стати гнилою i брехнею. Iстина одна — у Бога. Тiльки вiн знає перебування, iстинне призначення людини, i життя твоє i моє належить йому.
— Хєрня, небо порожнє, як i наше життя…
Якщо вiн такий милосердний, то чому вiн розпалює вiйни?… Чому вiн дозволив руйнувати храми? Га? — Миколай витяг цигарку, закурив, смачно втягнув дим: — Скажи, якщо ти такий грамотний.
— По-перше, є таїнство. Це Господь. I для чого людям храми, якщо не вiрять у Бога? Тому Господь i покарав. Вiн дав свободу вибору, а ми розпорядилися на свiй копил. Тiльки через помилки людина вчиться жити. Ви самi вiдмовилися вiд Бога.
— Ти остолоп, як можна вiдмовитися вiд порожнього мiсця?
— Скоро ти сам станеш порожнiм мiсцем. Але я молитимуся за тебе…
— Моляться тiльки у психлiкарнях олiгофрени на унiтаз.
— Останнє слово завжди за Богом. Прощай.
Так вони i розiйшлися. В протилежнi кiнцi дороги. Але щось зупинило на пiвдорозi Миколая; вiн стояв i дивився, як вiтер розмiтає мряку асфальтом, а лiхтарi горять, блимають, кидаючи снопи рудого свiтла, висвiтлюючи мжичку, а далi нiч, i бiльше нiчого.
— Послухай мене ще раз. Людина помиляється. Вона, як з двох стулок, складається з вiри й невiр'я. Чим бiльше вона падає в провалля, тим бiльшi можливостi пiзнати вiру. Тiльки в муках. Тим бiльший шанс зiйти на вершину людського благочестя. Iдеальний тiльки Бог. Творець.
Червоний лiхтар освiтив обличчя Лаврентiя, рiдке волосся з жовтими струпами величиною з монету, але його очi видавалися воднораз свiтлими, ясними, вiдчуженими i губилися в тобi. Лiхтар спалахнув i згас.