Вiн ще сидiв, коли авто пiдкотило i зупинилося беззвучно на дамбi. Андрiй повернув голову, намагаючись краєм ока вловити того, хто вилiз iз машини; вiн, видно, вiдчув небезпеку, але вiд кого вона йшла, нiяк не мiг розгледiти. Сонце сховалося за хмари, потiм вирвалося, шмагаючи порваними тiнями по стiнах, втоптанiй жовтiй травi. Зарябiло неправдоподiбно синє озеро перед ним. I вiн витягнув спокiйно, врiвноважено слоїка з кокаїном. Нюхнув, осмiхнувся. Аж тодi розвернувся, поклавши маузер поперед себе, а сам став на колiна, кинувши короткий палаючий погляд синiх очей на дамбу. Льопа весь завмер, зустрiвшись слизькими водянистими безколiрними очима з Лямуром, задихнувся, пiднявся тiлом, мимоволi трiпонувши куценькими пальчиками бiлий, як пластмасовий, комiр накрохмаленої сорочки; дiвиця нап'яла чорнi окуляри, i це, напевне, вивело Андрюху.
— Ану знiми, — протягнув вiн повiльно, так, як говорять на вулицi, коли попереджають, що можеш отримати ножа або кулю в лоба. Дiвицi не треба було повторювати, але вона чомусь продовжувала стояти. Тодi Андрюха нагнувся, враз випростався, скидаючи руку. Льопа упав на задницю, а дiвка прикрила перед руками, нагнулася, як то роблять жiнки, коли їх застукали голими.
— Пух, — сказав Андрiй, тримаючи витягнуту руку з вiдстовбурченим пальцем, дико заливаючись реготом. Аж тодi дiвка зняла окуляри. Очi в неї нагадували фiолетового кольору чорнила.
Щось у нiй було школярське, навiть не гидке, так вирiшив Андрюха. Нiчого не кажучи, подався до джипа, тримаючи в безвiльно обвислiй руцi блискучий маузер.
— Понаїжджало… — тiльки те й почули мужики, знову повертаючись обличчями до дамби, напевне, радiючи, що мерседес пiд'їхав поближче i авто можна розгледiти так, як би їм хотiлося. Потiм вони, як по командi, знову повернулися в бiк джипа, що, викидаючи колесами шматки глею, рвонув з мiсця i скоро зник у порожнiх напiвдобудованих масивах бетонок.
— Це вiн за тiєю сукою мається, — прорiк Мурзон.
— Я б теж маявся… У нього, кажуть, грошви…
— Те-е-е-е… Менi б лiпше, як у тих монахiв. Ситi, довольнi. Самогон, блядi, пити не хочуть — водочку подавай.
Бабiв тягають.
- Їм же не можна…
— Багато чого не можна, а ми, Мурзон, смалимо. I живi нiвроку. Хе!
— Тiльки ти свою Нюрку пiсля того навряд чи жариш… А? — i Мурзон залився ядушним, бiльше подiбним на кашель смiхом. Пiшов дрiбний противний дощ. Новоприбулi сховалися до мерседеса, i скоро мужики побачили тiльки його зад; авто зробило круту петлю, в'їхало в адмiнiстративну частину передмiстя. Мужики сплюнули i поховалися пiд козирьок одноповерхiвки, притулившись спинами до облущеної цегляної стiни.
— Сука, хоч би налив, — шипiв Мурзон, пережовуючи липку слину в сухому ротi.
— То тебе Бог наказав, Мурзон, — кинув не то єхидно, не то зле Наум.
— А ти в нього що, вiриш? Ха, можна подумати. Я от вчора присiк нашого новенького батюшку… Ага, того, що на Декабристiв живе, у тому двоповерховому домi. Там усе крiзь стiни чути, такi тонюсiнькi…
Да, дома такi строїть почали… Що дальше? А дальше дивлюсь, батюшка, правда не в пiдряснику, полохливо так озирається, а з ним хлопчик якийсь… Нi, парень, але за хлопчика i дiвчинку можна прийняти враз… Пiд очима темнi кола, а погляд заполошний, далекий. Обидва наче переляканi. Ну, я i шмигнув за ними… Так вони там таке витворяли, що я вухам своїм не вiрив…
— Що, пiдараси? Тоже менi, новина. Сходи в монастир.
Там тебе, Мурзон, так в жопу оддрючать, що додому не доберешся, — спокiйним дiловитим тоном затягнув Наум. — А от на Лаврушу ти дарма навiв. Нема зла в тому чоловiковi… Вiн би той, як його, майже наш…
— Е-е-е, один хрiн. Цей би чорт знайшов би… А так шанс горло промочить.
— Дякуй, що тебе самого не замочили, — забасили, прокотили реготом мужики.
Дощ напускався все щiльнiше, але слабкий, осiннiй дощ, — у вологому повiтрi запахло смердючою гаррю: неподалiк тлiли купи смiття.
— Да, таке паскудство у свiтi завелося, — сказав хтось iз мужикiв. Вони тупо дивилися на дамбу, на свинцеве ряботiння озерної води, i думки важко, похмiльно переверталися в їхнiх важких черепах; вирваними iклами стримiли бетоннi сваї, помалу темнiючи вiд води, глина розм'якала, несподiвано опадаючи великими кавалками прямо у болотисту жижу, там, де повинен бути фундамент, а зараз здоровеннi жаби плавали, широко розгрiбаючи ластами. Так, таки Льопа прибув тiєї осенi, бо якраз тiєї осенi Борис хрестив доньку, — зi значимiстю вирiшують вони, i обличчя у мужикiв свiтлiють так, наче вони самi себе пустили передчасно гуляти райськими кущами; вони поважно, закладаючи мовчанку, вирiшують, що саме на той час припадає примирення Лямура зi своїм незбувшимся «тестем» i самим Борисом, але обмовляються, що точно вони знати не можуть, нiколи не дiзнаються, бо проникнути за високi затори i стiни цих загадкових, з доглянутою рожевою шкiрою людей не можуть, бо вони навiть про своїх дiтей знати нiчого не хочуть, нехай їм тiльки стукне тринадцять рокiв. Вони поважно курять, душачись з приємнiстю смердючим димом дешевих сигарет, а над їхнiми головами, над напiвзабудованим пустирищем Соснiвки повзе, падає донизу блiде сонце, як неонова фiолетова кругла лампа.
Саме в листопадi Борис хрестив у Лаврi доньку: озера ртуттю, двома очима, визубленi плити, частоколи з бетону, снiг продавив дроти; вiтер напирав з пiвночi, колючий, здiймаючи ртутнi хвилi на двох озерах, що побiля дамби i поближче до помешкання. Потiм сонце. Чисте сонце запалило поверхню помешкань. Борис зупинив своє авто. Ескорт, вильнувши на трасi, загальмував, i всi висипали на бiлий нетривкий снiг, що лежав рiвно у витоптаному степу так, що видно було озера, бiлий ряд домiв i чорне гайвороння, що полохливо i завбачливо одним великим сизим крилом пiднялося над помешканнями.
— Харашо, — сказав Борис.
I ескорт рушив далi по вкатанiй, але вже пiдталiй трасi; авто Бориса, масивне i броньоване, пропливло повз чепурний, збуджений до лiнивого люд, що, загрузаючи у снiгу по колiна, кидався снiжками, реготав, ляскав у долонi, — за звичкою вiн промацав поглядом кiлькох жiнок, задоволено пiднявши рудi, майже жiночi брови, щось пробурмотiв, а потiм сказав водiєвi швидше їхати, нехай решта доганяє. Його тiшило мерзенне, а водночас до дитячого радiсне вiдчуття, коли його сiрий падлючий погляд зупинявся на горбу юрби, одягненої досить строкато, модно, але однаково; вiн легенько присвиснув, дивлячись, як на нього стрiмко насувається бiлими iклами, з порваним ошматтям хмар над дахами передмiстя. Вiн нервово сунув довгу сигарету до рота, припалив кiнчик, глибоко затягнувся. Сказав:
— А вона нiчо… Нiчо… Виросла-то як… Ух шалава, — очi у нього засмикнулися тонкою рожевою шкiрою, майже без вiй; насправдi вiї були бiлими, пухнастими, як у дитини, i коли вiн закривав очi, то обличчя нагадувало лице розсердженої дитини, тiльки от круте пiдборiддя все псувало.
— Холодно, — вiдповiв водiй i додав газу.
Авто викотило на майже циркове коло забетонованої автостради, змiшуючись за кiлька хвилин з потоком миршавих проти машини Бориса автомобiлiв; вiн тiльки презирливо скривив губи, наче прораб на купу вовтузливих робiтникiв, якi металися в хаосi гарячкової роботи i нiяк його не помiчали. Далi червона стiна потягнулася до самого озера, причавивши своєю холодною тiнню, в якiй бiг його автомобiль, — чорна лапа, слизька, оманлива, глиняно видавлювала на обличчях водiя i Бориса тiнi. А потiм несподiвано вiтер, холодний, з озера, засвистiв у радiаторi, захитав, вiдпружинюючи антени; бiлi кулi сонць наповзли, ударилися об скло, розсипалися, заслiпили очi.
— Що за блядство, — тiльки й вимовив Борис, вiдчуваючи, як грудну мембрану боляче стиснуло, вiн почав задихатися. I повторив:
— Що за блядство… — губи витягнулися, зробилися вузькими, а пiдборiддя ще бiльше загострилося. Борис закрив очi, йому хотiлося не вiдкривати їх до самого багацького гетто: вiн якось навiть зле, рвучко наказав водiєвi зупинитися. Вiн зрозумiв, але не вiдразу, що починає задихатися; хвиля за хвилею накочували на нього яскравi галюцинацiї навколишнього. Пучки похолонули, затерпли, а серце — вiн навiть побачив його — провалилося в область шлунка, потiм метнулося до горлянки, i вiн нехотя подумав, що випив з батюшкою не так вже й багато; але свiт продовжував розсипати перед його зором невибагливi люмiнесценцiї, що рвали кишки.