— Охрестiться в нову вiру! Iнакше вас чекає смерть! Де ви бачили, щоб Бог жив у церквi?! Хто вам це сказав? Там затiсно для нього. Вiн живий у ваших домах. Вiн увiйде до вас, тiльки простягнiть руку допомоги вашому рабу!
Тодi з'явився Лаврентiй. Вiн обiперся на палицю, похилитав головою, причмокнув язиком:
— Цей шелихвiст далеко пiде! Хто у Бога щось просить, окрiм ласки, щоб прожити недарма день? Хiба можна вiрити тому, хто вiрить лише у власний шлунок, видираючи останнє у заблудлих стада цього?!
Але на Лаврентiя зашикали; цiєю ситуацiєю скористався Льопа. Голос у нього зробився низьким i шипучим, як мiнеральна вода:
— Ось! Ось! Ось перед вами плевели диявола. Вирвiть його з корiнням! Знищiть його. Вiддайте на попрання його рогатому брату! Геть з-перед очей моїх! Геть! Бо розвiю твiй я i попiл!
Соснiвцi не знали, що таке плевели, але проповiдь, куплена за мiдяки, їм припала до смаку; натовп забурчав, загавкали собаки, малi, куцi, недорослi, без породи. Пацанва ухопила камiння i пожбурила у Лаврентiя. Мужики з важкими обличчями, нагнутими головами засопiли, але з мiсця не зрушили. Вони чекали на чудо, що Льопа дiйсно спопелить Лаврентiя. Десь у свiдомостi їхнiй як вiдгомiн далекого дитинства проповз, бряцаючи калаталами, сиренами, сурмлячи пластмасовими дудками, яскравий цирк. На бiльше їхньої фантазiї не вистачало. Льопа миттєво вловив ситуацiю, впав на колiна, простягнув руки до неба i заголосив:
— Нехай впаде кара i прокляття на вiдступникiв. Проклинаю! Проклинаю! Проклинаю!
Повiтря соталося м'яке, безвiтряне, пересмуговане павутиною бабиного лiта. Кiлька вороноподiбних монахiв, що плентали до монастиря з провiзiєю, постояли, слухаючи Льопу, але не ступили нi кроку, не сказали анi слова; погляди їхнi були прикутi до жiнки, вiрнiше, до її сiдниць. Собаки заливалися то на Лаврентiя, то на Льопу, то на натовп, що нерухомо стовбичив на мiсцi, але поволi набирався рiшучостi, надувався, як жаба. Щось гуркнуло у небi: може, лiтак, може, запiзнiлий грiм. Льопа завив, заскиглив разом iз псюрнею, тицяючи пальцем у небо. I тодi соснiвцям несподiвано все зробилося зрозумiлим.
Шматки землi полетiли у Лаврентiя. Собаки зiрвалися в один, як по командi.
— Шуруй до своїх пiдарасiв-католикiв! Iди, поки ми тебе не задавили, як жабу!
— Ви самi жаби, i життя ваше темне. Пощо мене женете, невже я щось вчинив погане? Чи я не маю права говорити, як говорить цей чоловiк?
— Iди геть! Кого з монастиря вигнали! Хiба звiдти просто виганяють?
Льопа стояв на узвишшi, потрясаючи повними щоками, бризкаючи слиною, щось говорив, ковтаючи слова. Але, видно, переляк застряг у горлянцi. Лаврентiй розвернувся i, опираючись на палицю, пiшов ярами до своєї землянки.
Iлону обдавало жаром: лемент, палкi вигуки куцого чоловiчка, запiтнiла юрба з однаковими лицями, однаковими запахами. Теплий осiннiй передвечiр, вродлива жiнка в чорному, їхнi очi зустрiлися, i жiнка легенько, одними краєчками уст усмiхнулася, погойдуючи стегнами, пiдiйшла до авто. Iлона витягнула купюру, але не кинула в скриню, а сунула жiнцi мiж грудей, хрипким голосом видавила:
— Отримаєш утричi бiльше. За годину чекатиму на тебе бiля старого кiнотеатру. Знаєш, де?
— Так.
Червона стiна старого кiнотеатру пiднiмалася перед нею загадковою будiвлею древнiх. Так вона вирiшила, посмикуючи цигарку за цигаркою в очiкуваннi жiнки в чорному. Над пласким дахом, куцими деревами червоними крилами розкидалося небо; потiм зашумiли кроки, вже коли взагалi темiнь упала на передмiстя й у вухах переламувалися удари далеких будiвництв, ненаситне, вiдсторонене, убивче гарчання автостради двiстi двадцять четвертого кiлометра, Iлону подiбне неабияк збуджувало. Нова хвиля почуттiв, куди пропустило корiння з минулого, трiпалася в душi шовковим сувоєм. I як тiльки рука жiнки лягла на ручку дверцят авто, Iлона втягнула майже силомiць її досередини, жадiбно в потемках шукаючи її спокусливi губи. Дешевий запах лаванди, китайських прянощiв та благовоння, — все це видавало в дiвчинi колишню богемну тусовщицю. Iлона спустила з неї до пояса сукню, не вмикаючи свiтла, занурилася обличчям у м'якi груди, що пахли гiркуватим димом, потiм сповзла нижче, i коли та кволо запротестувала, то грубо зiрвала з неї труси, заголила себе дополовини, просунула ногу мiж ноги незнайомки i загойдалася в скаженому ритмi. Все так швидко закiнчилось, як i почалося. Напруга спалахнула, кинулася оргазмом, залишивши пустоту i шаленi припливи кровi у скронi. Iлона мовчки курила, увiмкнувши свiтло, розставивши ноги, навiть не думаючи опускати сукню. Вона не почувала анi вiдрази, анi задоволення. Дiвчина нишком намагалася прибратися, склеїти якось докупи подертий одяг. На шиї алiв укус, трохи нижче лiвої грудi ще один. Очi у неї каламутно колисалися в дзеркалi напроти Iлони. Iлона запалила ще цигарку, задоволено зазначивши, що сексуальний голод вiдiйшов, виволiкаючи з її свiдомостi згадку про Єву. Пахло матiолою, аж здавлювало i розривало легенi. Завили пси. Зiйшов мiсяць. Великий i круглий, кинувши лапу свiтла на степ, на трасу, на старий млин.
— Я тебе вiдвезу, — спокiйно сказала вона; попорпалась у бардачку, витягла кiлька банкнот, тицьнула дiвчинi.
— Я мовчатиму, — голос незнайомки звучав наївно, але впевнено.
— Ради всього… Менi якось наплювати. Ти, мабуть, просто новенька тут, коли таке говориш, — тихо розсмiялася, задоволена, що хтось лежить так низько, що слiдкує за кожним своїм кроком. Пси протяжно вили на мiсяць.
— Кажуть, на чиюсь смерть, — вставила дiвчина, щоб перебити тишу.
— Дурне. Нахапаєтеся всiляких дурниць… Хоча твiй папiк ще той малий — знає, як взувати публiку, — i вони обидвi голосно розсмiялися.
Iлона довiрливо поклала руку їй на груди.
— Ну, пора. Я тебе знайду.
Авто плавно покотило соснiвськими вулицями, мацаючи свiтлом фар антрацитовi вiкна.
Але тiєї ночi нiчого не закiнчилося. Тiєї лагiдної матiолової ночi, коли минуле вiдгомоном пройшлося по нервах, ляскаючи у вухах розбитими лiтаками, псячим гвалтом, вуркотiнням автотраси, забороненим коханням, дешевим вином i ще чимось, що її уява вiдмовлялася спровоковувати або витягувати на бiлий свiт. Вона зайшла до холу — розiбрана зачiска, спокiй втоми у зелених нерухомих очах, запах чужого тiла приємно, але вже даремно лоскотав нiздрi, — i зупинилася, роздратована своєю ж дурiстю. Вучєтiч в однiй набедренiй пов'язцi, хтиво викручуючи повним задом, зображаючи клишоногого сатира, тримав за руку зовсiм чарiвне створiння, переодягнене ельфом, i викидав пiд музику клавесина замислуватi колiнця. За клавесином, пiдмостивши пiд зад кiлька подушок, сидiв не хто iнший, як Душечка. Вiн вправно бiгав по клавiшах пальцями, iнодi щось верескливо вигукуючи, водив очима з жовтими бiльмами, допомагаючи музицi своїм безкровним ротом. Гiрлянди синього, рожевого, коричневого, срiбного кольорiв звисали зi стiн. Прямо на пiдлозi розставлене вино, розкиданi сири, шматки м'яса, одяг. I спокiйна врiвноважена музика, завивання Вучєтiча, що водив танок з рожевим ельфом. Пара дефiлювала вiд початку зали, рiзко розверталася, пiдстрибувала i вела далi. Тiльки трохи оговтавшись, Iлона упiзнала в рожевому ельфовi Єву. Пiдозра, жовта, мов жовч, шмагонула унизу живота. Виблiдла, вона стояла, навiть не приховуючи, як тремтять її губи, як пiдгинаються колiна, як рiзнокольорова пiдлога виповзає з-пiд нiг. Єва несподiвано вiдштовхнула Вучєтiча, легко пiдбiгла до Iлони, ухопила за руку i повела у танок. У Iлони пiдгиналися ноги, їй вперше хотiлося плакати; вона кричала в душi, але впевнена рука Єви тримала її за лiктя, потiм ухопила за талiю, кинувши у дрiж все тiло, i та знову провалилась у млосну яму похотi, кохання. Так, вона зараз готова була заверещати, сказати усiм, що не може жити без Єви i дня, i хвилини, що вона скоїть iз собою щось страшне, якщо вона не буде її. Її крутило, наче муху в окропi. Музика набирала шалених ритмiв, як хто вiдраховував її життя. Єва смiялася, безтурботно, то закидаючи голову, то опускаючи її при кожному па. Вир музики, вигукiв Душечки, Вучєтiча, запахи дешевого червоного вина, широка панорама бурштином вогнiв запаленого мiста, з ребрами мостiв у широкому вiкнi.