— Банальна логiка кiнця, — тихо прошепотiла вона, запалюючи мiцну сигарету, виводячи авто на пустирище. На дамбi вiтер гуляв рудою пилюкою, перемiшаною зi снiгом. Дорога обривалася бiля самого монастиря i зараз лежала розквашеним брунатним широким полотном, якщо глянути крiзь вiкна, то закривала лобове скло; дорога пiдмерзала, i кавалькада машин, декотрi з вiдкритим верхом, легко загуцикала колесами по пiдмерзлих вибоїнах, кавалках рудої глини. Гостi, забачивши степ, що лежав бiлий аж до самого краю, до самого мiста, яке пiдпливало у бурштинi електричного свiтла, весело загукали, пускаючи навпрошки могутнi машини, привезенi з Нiмеччини, решта продовжувала виграйкувати по дорозi. Але нарештi всi зупинилися бiля котловану, вiрнiше, бiля невеликого урвища, де стояв млин, який зараз чарiвно i несподiвано, казково i лячно горiв, наче вiд iлюмiнацiї, десятками лiхтарiв, проведених сюди, швидше за все, мормонами; вогнi тягнулися тонкою ниткою аж до самого озера. I от гостi, одягненi в шовк, дорогу шкiру, взутi у наймоднiше шикарне взуття, збилися купою, а затим розтяглися бiля урвища над самим озером, а пiд ногами у них лежав майдан, пiдтоплений людським духом.
Вони побачили кiлькох монахiв, що чорними круками, зiгнутi, сердито походжали вздовж озера. Вони призупинялися, вимахували руками, показували кулаки або згинали характерним жестом руку в лiктi. Мормони стояли купкою повiддалiк, не перемовлялись, а лише випускали пару з рота, видно, кидаючи образливi слова, що анi монашому чину не годилося слухати, анi братам Мормона. А гостi стояли, дивилися поверх їхнiх голiв на язики, кривавi язики сонця, що розпушувалися, двоїлися у темних озерах, зрiдка глипаючи на юрбу мормонiв, де з усiх вирiзнявся
Льопа у широкополому чорному капелюсi, довгому плащi, в нетерплячцi смикаючий ногами, весь зiбраний, наче кiшка до стрибка за жертвою. Нарештi один монах зробив жест. I цей жест викликав хвилю непiдробного захоплення юрби. Монах пiдсакав ризу i показав блiдого одвислого прищавого зада братам Мормона. Iншi двоє застрибали, як павiани, рубаючи руками повiтря i хрестячи направо та налiво, харкаючи, витягнувши шиї — хто далi дiстане. Натовп аплодував, свистiв, улюлюкав. Монахи загрозливо позирали на млин, на мормонiв, але оком не повели в бiк гуляючих, так, начебто то були їхнi союзники. Але ось щось у їхнiй поведiнцi змiнилося. Кiлька кудлатих кремезних чорних тiней виповзло з червоної рогози. Снiг заклубочився вiд монастиря. Ще кiлька трохи нижчих зростом чорноризцiв скотилося прямо пiд ноги сектантам. Хрясь! I один з братiв, пiдстрибнувши на мiсцi, зловивши велетенський кулак вгодованим писком, поїхав спиною по втоптаному снiгу. Льопi натягли на вуха капелюх. Маленький кривоногий монах з боксерською швидкiстю затузив його в пузо. Льопа вертiвся, проте стояв непохитно, вимахуючи руками, як вiтряк. Монахи хапали за чуби мормонiв, витягували з натовпу i дубасили вправно так, що луна котилася вибалком, їхнi здоровеннi кулаки молотили по-селянському. А мормони отарою тупцювали на мiсцi. Вони не тiкали, не оборонялися, а продовжували дрiбним кроком вiдходити до стiни старого млина. Вони вiдступали, полишаючи по одному на розтерзання чорноризникiв когось iз своєї братви. Так продовжувалося хвилин п'ятнадцять, доки Льопа не здер iз себе капелюха, жбурнув його вперед i одним гарматним ударом звалив у снiг найбiльшого православного. Мормони в один голос завили i клином рушили на отетерiлих чорноризникiв, якi вже зачули радiсть перемоги. Тут таки все перемiшалося. Хрясь! Бабах! Трах! I купа навалилася на купу. Ноги, руки, голi зади. Потiм у повiтря полетiли шматки риз, клоки борiд i патлiв. Всi розсипалися на снiгу. Льопа, навiжено волаючи, душив кривоногого монашка, забиваючи йому пельку снiгом. Двох iнших за ноги тягли топити до озера, а тi лише богохульне матюкалися, харкалися, тицяли дулi. Решту чорноризникiв притиснули до стiни, Хтось вже сукав мотузкою i кричав, що будуть вiшати богопродавцiв. Тлустi, без жодного виразу на обличчi мормонiвськi баби заспiвали якихось пiсень, подiбних на псалми, тримаючи чинно на грудях книжки пророка Мормона. Зараз вили чорноризники. Вони уперто не хотiли визнавати свою поразку. Двоє чи троє купалися в озерi. Двоє братiв вiдганяли їх кiлками, щоб тi не приставали до берега. Вистромивши бороди, гребучи по-собачому лапами, вони намагалися дiстатися iншого, але й там їх мормонiвська дiтвора вiдганяла мерзлим груддям. Скоро притягли ще трьох. I зараз вода темно кипiла вiд людських тiл. I вже готовий був Льопа виголосити повчальну промову, як у гурт вклинився новоприбулий захеканий загiн чорноризникiв на чолi з самим настоятелем. Настоятель пiдсукав рясу, i нога, взута у модний лакований черевик, з рипом врiзалась у гузно самому Льопi. Льопа квакнув, розтягнувся на снiгу. Дрючок переламався на його горбу. Чорноризники запрацювали молотобiйцями, хекаючи вiд лютi й бризкаючи слиною. Вони хапали мормонiвських бабiв, здирали з них одяг, топтали. Мужчин давили руками. Настоятель, вирячивши очi, благоговiйно трусячи бородою, заверещав:
— Скопi їх, братья!
I чорноризники кинулися стягувати з преподобних братiв штани.
Це останнiм додало сили. Вони збилися в клин разом з бабами, що трусили голими цицьками, i посунули на православiє, посипаючи ряди його груддям i книгами пророка Мормона. А натовп на урвищi збiльшувався. Спочатку зiбралися соснiвськi мужики з жiнками. Потiм прибiгла пацанва. I тут щось трапилося. Трах-бабах! Червоний язик вогню, дим вирвався з-пiд нiг атакуючих. Те ж саме, той же вибух, у монахiв закурiлися ряси. Бабах! Трах! Запах сiрки, пороху! Вереск i крик! Настоятель вертiв головою, шукаючи длань, що послала вогонь. Але тут двiчi гуркнуло пiд ногами, пiдкинуло настоятеля, мов гумовий м'яч. Натовп галасував. Скiльки то радостi! Справжнє свято. Трах! I двоє, пiдскакуючи, димлячи рясами, полетiли до озера мочити зади. Бабах! Мормонiвськi ряди похитнулися, заскавулiли протяжно баби. I юрба поперла, забобонно оглашаючи степи криком. Бабах! Ще кiлька жертв покоїлося в снiгу. Решта чорноризникiв з переляку застромила голови у снiг. Iншi стояли на колiнах, вiдмахували опасистi хрести, простягаючи руки до неба. Всi враз у цьому гуркотi й диму разом з мормонами почали ревно молитися. Але шквал вибухiв не вщухав. Гур-гур! Завили пси на сусiднiх дворах. А колишнi вороги зараз на снiгу вiдбивали поклони. Мормони простягали руки до неба, монахи трамбували лобами снiг.
Натовп влаштувався, як на футбольному матчi: передавали пляшки з пивом, забивалися кожен за свого вибраного героя. Люди сперечалися, потирали руки, пiд'юджували нападаючих. Вони билися об заклад, бо дiйство таки було варте, на їхню думку, будь-якого закладу. Але тут трапився конфуз. Серiя вибухiв у обох таборах противникiв почала розпорошувати їхнi сили. Коли роздратованi соснiвцi почали шукати винуватцiв, то ними виявилася ватага башибузукiв, якi запускали китайськi петарди та шутихи, власноруч переробленi для бiльшої дiї. I вони заспокоїлися. Продовжували дивитись, як люди у вогнi й диму повзають i вiддають молитви, не зважаючи на жодну конфесiю. Натовп ворушився в очiкуваннi чогось бiльшого. Натовп стояв на узвишшi з вiдчуттям власної гiдностi. А внизу гасав Льопа i горлопанив, пiднiмаючи на битву своїх братiв. Настоятеля виносили, бiгом, як пiд артобстрiлом, за руки та ноги двоє його правовiрних. Чорноризники дригонiли тiлами, обiймалися, ворушили бородами, без будь-якого набожного страху. Однi справляли нужду з перляку, iншi намагалися сховатися в старому млинi, але туди їх не пускали. Скоро на полi лишилося одне дрантя, пара мормонiв, пара чорноризцiв та ще побахкували, майже без ефекту, петарди та шутихи.
Далi розповiдають, що юрба глядачiв похитнулася, заколисала головами, розступилася двома хвилями; лишилися стояти тiльки гостi Бориса, недоумкувато, як люди, що зачули небезпеку, завертiли головами. I тут побачили, як Борис, захлинаючись кров'ю, харкаючи згустками на бiлий снiг, цiлими кавалками, повалився спиною, впав на лiктi, знов на спину, судомно скарлюченими пальцями згрiбаючи снiг, засовав вiдразу двома ногами, i перш нiж до нього пiдскочили на допомогу, застиг у неправдоподiбнiй, як зламана лялька, позi, вирячивши свої сiрi очi, де ще плавало золотисте сяйво лiхтарiв, у чорне розкрилля неба, а вiтер ворушив чуба. З горлянки ще свистiла кров, хоча тiло вже вивiльнилося i для стороннього ока стало чужим, непотрiбним i бридким, як i кожен труп. I тiльки тодi заголосили баби.