— Не жилець… Блядь буду, труба Андрюхi. На який хєр вiн повернувся?
Всi присутнi дивилися на велетенський, мiцний, мов та черепаха, зелений джип Андрюхи. Вони дивилися на авто, як на живе створiння.
— Хорош тобi, Мурзон, заливать. Що ти пацана харониш? Думаєш, вся сила тiльки у тiєї директорської проблядi, — прохрипiв Наумич, вантажник з двадцятилiтнiм стажем.
— А в кого? Чи ти йому руки пiдставиш…
— А пшол ти…
Мужики загудiли, запихкали цигарками, сперечаючись, якої моделi й яка назва машини у Льопи — значить, це було перед тим, як приключилася ця iсторiя з Андрюхою Лямуром, — зелений джип завис спочатку в повiтрi, потiм гепнувся на всi чотири колеса перед самою наливайкою. Першим на ноги, тоненькi й довгi, якi ледь втримували велетенське дрябле черево, схопився Мурзон, решта вже на чотирьох, вихаркуючи цигарки, забуваючи пропустити слушного мата на чиюсь адресу, тарганами розповзалися за бетоннi блоки: у Соснiвцi не виросло за цей час жодного дерева. Джип загарчав i заглух. Вiдчинилися дверцята, i звiдти випав Андрюха, озброєний новеньким маузером, у червонiй спортивнiй майцi, з розпатланим чубом, скаженими до сталi очима.
— Де той старий пiдар?
— Хто тобi треба? — протягнув з-за бетонної плити Мурзон.
— Вилазь, Мурзон, а то, вiк волi не бачити, — кончу. Бля, кончу — вилазь.
Мурзон зiп’явся на свої тоненькi нiжки i поволi, повагом понiс тiло до Андрюхи.
— Кого тобi надо, Андрюха?
Лямур блиснув оком, обiтер лiктем пiт, кинув поглядом з-пiд чуба на Мурзона.
— Де той пiп живе? Га… Мурзон, кажи, а то випущу кишки!
— Е-е-е, — Мурзон проковтнув липку слину.
— Хочеш водки?
— А хто її не хоче? Таке сказав. Давай водку, то покажу, де Лавруша ошивається…
— Ну, скатiна, сiдай в джип…
— Та тут рукою подати. Джипом можеш у болотах застрягти… I хана твоїй машинi, Андрюха!
Мурзон уперто чекає на горiлку. Андрюха Лямур нервово раз по раз витирає лiктем пiт, пускаючи сонячних зайчикiв новеньким маузером.
— Оно там, бачиш… — говорить тихо Мурзон, потiм крадiйкувато тицяє пальцем i вiдбiгає вбiк, знову ховаючись за розваленi бетоннi плити.
Так воно точно було того дня. I вже коли хникаючи, побаб’ячому здригаючи плечима, Андрiй сидiв на вилизаному тракторами пагорбi, на дамбу пiдкотив зовсiм тихо «мерседес», до того вiн стояв трохи повiддалiк, бiля самого початку, де чорнi, як нафта, болота пiдмивають пiднiжжя. Мужики ще не помiтили авто, а бовтали розмовою свiжi подiї, геть забувши про нових людей.
— Ти ба, плаче… Чого йому плакать?
— То у нього совiсть вилазить, — поважно сказав Мурзон.
— Тобi, Мурзон, про совiсть говорить…
— А хто ще скаже?! Га?
— Знайдуться бажаючi без тебе. Сидiв би вже та не трандiв.
Тут несподiвано Лямур затих, навiть напружився. Зробилося тихо. Люди, здавалося, бачили, як тiнь тишi, невидима i болюча, пролягла вiд дамби аж до пагорба, де сидiв нерухомо у червонiй спортивнiй майцi бiльше подiбний на пiдлiтка Андрюха Лямур, пiдставляючи розпашiле обличчя пiд легенький вiтерець, що напливав непомiтно вiд озер, i в цю мить вiн був неповторно красивий, аж зуби зводило вiд тiєї вроди, з якимось потойбiчним, майже iнфернальним сумом загнаного демона. Вiн ще сидiв, коли авто пiдкотило i зупинилося беззвучно на дамбi. Андрiй повернув голову, намагаючись краєм ока вловити того, хто вилiз iз машини; вiн, видно, вiдчув небезпеку, але вiд кого вона йшла, нiяк не мiг розгледiти. Сонце сховалося за хмари, потiм вирвалося, шмагаючи порваними тiнями по стiнах, втоптанiй жовтiй травi. Зарябiло неправдоподiбно синє озеро перед ним. I вiн витягнув спокiйно, врiвноважено слоїка з кокаїном. Нюхнув, осмiхнувся. Аж тодi розвернувся, поклавши маузер поперед себе, а сам став на колiна, кинувши короткий палаючий погляд синiх очей на дамбу. Льопа весь завмер, зустрiвшись слизькими водянистими безколiрними очима з Лямуром, задихнувся, пiднявся тiлом, мимоволi трiпонувши куценькими пальчиками бiлий, як пластмасовий, комiр накрохмаленої сорочки; дiвиця нап’яла чорнi окуляри, i це, напевне, вивело Андрюху.