Будiвництво доходило кiнця: смiття, бетонну крихту, пилюгу прибрали. Iлона ставила стiльця i подовгу просиджувала в однiй з кiмнат, з широкими вiкнами на озера, закривши втомлено очi. Вона курила, пила легеньке вино, але нiхто упродовж двох тижнiв її не турбував. Напевне, вона теж уперше зiткнулась у життi з реальнiстю, але особливого чину: вперше вона таки досягла своєї мети власними силами. I це наводнювало її п’яною радiстю. Бiльше нiчого не хотiлося, окрiм як сидiти на стiльцi, вдихаючи запах фарби, штукатурки, дим дорогих сигарет. Так, за два-три тижнi вона не поспiшаючи облаштувала всi кiмнати, наче робила це все своє життя: батькiв кабiнет, спальнi, два бари, мiнi-кiнотеатр, басейн, де Борис, не зважаючи на її протести, посадив бананову пальму, пустив строкатих колiбрi та папуг, якi скоро стали жертвами котiв, що у великiй кiлькостi, всiляких мастей i порiд, вешталися домом. Пройшов, сплив повiльно в голубiй замрiяностi мiсяць, але гостей в домi не передбачалося, бо Iлона запротестувала, якось чудно, водночас зачудовано упиваючись тишею, що покривала спогади, ховала нинiшнє. Нi, вона не втомилася, а просто продовжувала ту ж саму гру, що намiцно переплiталася з минулим, i якимось невiдомим чуттям, далеким, як глухi удари, тектонiчнi поштовхи, це наганяло її неждано серед свiтлого чистого дня, заставляючи її груди пiднiматися трохи вище, а до щiк приливало фарбу; i вона, швидше потайки, очiкувала того дня, коли минуле повернеться до неї, але в iнших iпостасях. Це збуджувало її, як колись заставляв терпнути тiло в екстазi страх або сама згадка про смерть; вона розумiла всю глупоту i безпомiчнiсть того минулого, а не iншого, того, котре буцiмто тримали її руки, її думки, її полишенi форм i видiнь фантазiї. Але вона, як i кожна людина, зiткнулася з проблемою часу, що невтомно котився цими степами, над озерами, разом з хмарами, сiрою водою. Iлона, напевне, бiльше за всiх, шкодувала за тiєю пустиннiстю Соснiвки, ще за її часу заселеної людом з усталеними звичками; степ, вiтер, озера — це наповнювало її, наче пiсля статевого акту, радiстю перемоги, вiдкриваючи недоступнi перспективи майбутнього. Тодi це були майстровi, що заробляли на життя ремонтом, муляри, слюсарi, дiди котрих заселили цей простiр ще до подiй Жовтневої революцiї, вiдставнi генерал-майори, яких тяжко назвати генералами, а так, нi те нi се. Бiльше в її голiвку нiчого не помiщалося, але в її бездоннiй нетривкiй пам’ятi лишилися шматки обiрваних спогадiв: дерев’яний столик, бурштиновий чай у гранованих стаканах, пара груш, яблук. Так бiля кожного двору. I дим, терпкий дим вiд спаленого листя або вiд плит, що розтоплювали спочатку дровами, а потiм курним вугiллям. Вiд останнього вона весело щулила свої яшмовi, трохи розкосi, пiднятi по-котячому очi: час пролягав для неї зараз свiтлим проваллям. Вона бачила це, як бачила нуднi пейзажi на Мальдiвських островах. Нiчого не вселяло в її iстоту суму вiдiрваностi вiд чогось, до чого б вона повинна належати: анi їхньої мови, анi їхнiх звичок, котрих навряд чи трималися останнi, вона не знала. Як i тi, що прийшли вiд чорнобильських лiсiв: коротенькi, кривоногi, з короткими поглядами конокрадiв. Так вона зiткнулася з сучасним, але вже була дорослою, щоб її захопив подiбний альтруїзм. Вона знала цiну людям, так принаймнi гадала. Ха-а-а-а-ро-о-ш-а-а така дєвочка…
Але минуле блювотною слизотою пробиралося крiзь шпарини, що їх життя пробило у затишку Iлони. Траплялося все, як вона передчувала, i вона вже перестала даватися диву. Її тривозi, її захопленню не було меж, як тодi, коли вперше почула з уст мешканцiв Соснiвки, що вона проблядь; Iлону вразило зовсiм не те, що вона проблядь, а саме слово, зi смаком вимовлене огрядною жiнкою в засмальцьованому халатi, тринадцятилiтня донька якої кожного разу пiсля промислiв на трасi з водiями сходила рiками кровi пiсля чергового аборту. Ми бачили, як вона захиталася, побiлiла, але не так, як блiднуть вiд ляку чи сорому, зачувши у вуха правду, вона начебто захопилася, саме так, вона захопилася, навiть у невiдомому поривi пiдняла свої пещенi руки i нагадувала красиву птаху; вiд неї приємно розходилися запахи, дорогi густi запахи, а ми все дивувалися: що їй заманулося тiєї осенi шукати по засцяних магазинах Соснiвки, де навiть хлiб смердiв сциклинням. Звичне дiло для ублюдкiв, яких поналазило з лiсiв та навколишнiх мiстечок, а для неї це звучало так само, як органна фуга Баха. I тодi вона зрозумiла, просвiтлiвши вся, зiгнавши блiдавiсть, наливаючись силою, що щось таке непередбачуване, але прочуте, прожите нею, чекало десь недалеко. Знак долi. Вона не вiрила, i не принципово, скiльки їй вже у дорослому вiцi не талдичили про Бога, вона сприймала це не бiльше, як слова; вона навiть не намагалася проникнути в саме розумiння вiри, бо воно у неї було вiдсутнє в дитинствi, юностi, iнтелiгентськi балачки вона приймала на рiвнi розмов за склянкою гарного вина. Вона дослухалася до своїх передчуттiв. Вона переконувалася, що свiт уперто схиляється в її бiк, i якщо не капiтулює, то лише тому, що так треба. Далi Iлона вiдмахувалася вiд пропеченої пустки: їй згадувався, вiрнiше, вона ловила вiдлуння того настрою, коли ковтала упаковками транквiлiзатори, поглинала шоколад, слухала сльозливi романси, перелистуючи по десять разів на день домашнiй, тобто сiмейний альбом. Цього вона теж не хотiла: анi м’яких капцiв, анi чоловiка з водянистими очима та зачiскою «полубокс». Вона була впевнена, що народжена для iншого, i це невiдоме iнше тримає в своїх руках, до часу мандруючи чужими стежками.