— Чому ти менi дозволив це?
— Не знаю… Мiг би збрехати, що знаю, але це щось iнше, нiж страх втратити впливового друга, багатого друга. Якась сила. У тебе дiйсно є сила скручувати людям мiзки, Iл. Бережись.
Iлона тiльки пiдняла голову, усмiхнулась якось у себе i розвернулася спиною, пiднявши догори праву руку з розчепiреними пальцями, — Вучєтiч неочiкувано для себе ковтнув слину, проводжаючи її м’який округлий зад. А вона йшла i думала, що могла б пожити з Вучєтiчем, що вона задовольнила б його, ну нехай би причепила вiбратор, а Вуля б не розгубився. I несподiвано засмiялася з дурної думки, вражено розумiючи, що так думають, так мрiють недалекi люди, — слова «самотнiсть», «нудьга» i «вiдчай» не присутнi в її словнику, а значить, її свiдомiсть лишалася чистою, як перший снiг. Вона пройшла три кiмнати, пiднялася на другий поверх, то заглиблюючись, то пропадаючи у нiчних тiнях; нарештi зупинилась у своїй кiмнатi з одним широким лiжком, настiльною лампою, бiлим мармуровим столиком i бiлим, фарбованим пiд пластик паркетом; Iлона дiстала зi столика баночку з «Ксанаксом», витрусила три рожевi пiгулки, хутко проковтнула їх, сiла на стiльцi, широко, по-хлопчачому розставивши ноги, бавлячись пультом, що пiднiмав та опускав жалюзi на вiкнах: темна нiч густо i невидимо пливла у широких вiкнах; нiч розкручувалася темним махровим рушником, темно-синiм, привабливим, нiжним, як замша. Iлона позiхнула, потягнулася, заклавши руки за голову, трiпонувши досконалої форми грудьми. Все чудово, життя набирало нових обертiв, значить — усiм спокiйного сну.
Сонце пливло пiд тонкою плiвкою сфер, розкидаючи пiд ноги людям золоту сiтку, — наступним днем Iлона бачила Єву, що у спортивного крою синьому джинсовому костюмi, потопаючи у жовтiй мелясi свiтла, легко ступала мiж риштувань, задерикувато закидаючи своє обличчя з натягнутою молочною шкiрою, блискаючи бiлими зубами до робiтникiв, якi вiдразу кинулися виконувати всi її накази. Накази були недолугими — так вирiшила Iлона, але не заважала; вона сидiла, вiдчуваючи себе старою дiвою, на тому ж плетеному китайському стiльцi, пила помаранчевий густий з м’якоттю сiк, направивши свiй далекий погляд поверх голiв, поверх кольорової мозаїки. За годину об’явився Борис. Вiн iшов трохи перевальцем, важким кроком, але досить швидко i впевнено, як то роблять багатi люди або найманi вбивцi. Вiн прикривав долонею очi вiд неймовiрно слiпучого сонця. Обличчя його лишалося в тiнi, але Iлона досвiдчено вловила на його видi брезклу втому i, не знати чому, порадiла.
— Правда, Борю, дуже багато свiтла… Е-е-е, — вона закурила коротку мiцну цигарку, припiдняла окуляри. — Е-е-е, — знову протягла, а потiм додала, хруснувши кiстяшками пальцiв, трусонула, наче струшуючи воду: — Е-е-е, треба новий дизайн. Неймовiрно слiпить.
Борис насторожився, став навпроти Iлони, обiтер хустинкою чоло, засунув її до кишенi; вiн продовжував отак стояти, мовби нiчого йому вiдповiсти, нарештi таки спромiгся, видавив:
— Я б краще прибрав вiтражi… Так… Так… I вiкна… Це вiкно… Ось так, щоб свiтло йшло згори… Ну, юзом… I звукоiзоляцiя не найкраща… Ось так…
Єва слухала звiддалiк, засунувши руки до кишень комбiнезона. Iлонi видалося, що хтось розсипав перець у її горлечку. Поквапом вона випила сiк, рвучко встала, зовсiм по-жiночому, але з хазяйською впевненiстю.
— Єво, пiдiйдiть, будьте ласкавi…
Єва кивнула головою, але продовжувала говорити до робiтникiв. Тодi Iлона розвернулася i подалася нагору, її ноги не слухалися, а тiло нiмiло; вона йшла, вiдчуваючи на спинi погляди Єви та Бориса. В туалетi її виблювало. Вона кривила у спазмах рота, пiсля кожного блювка поглядаючи на себе у дзеркало.
— Iдiотка… Ну, я ж iдiотка…
Знову кiлька рожевих пiгулок «Ксанакса». Вона зачекала, коли пiшла, вдарила у голову перша хвиля отупiння, приємного i тягучого, що зробило її тiло знову легким, прозорим, i подалася нагору. До себе у кiмнату, в свою бiлу-бiлу кiмнату. Вона скинула одяг, впала на лiжко, увiмкнула телевiзор, знову встала, пройшлася кiмнатою, розкидаючи ногами речi, таким робом дiсталася до бару, налила чверть склянки вiскi, випила одним махом, повернулася до широкого лiжка, не знати чому, нiжно провела по простирадлах рукою, впала усiм тiлом, радiсно писнувши вiд захвату, перевернулася на спину, широко розкинула ноги, i, вже хмелiючи, нi, крiзь хмiль зрозумiла, що її душить невiдоме почуття, можливо, радiсть, можливо, страх, можливо, ненависть, але, достобiса, — це так приємно. Приємно лежати i думати невiдомо про що у цiй тишi, наче повернулося спекотне дитинство, десь на кордонi юностi, де поруч все, що ти можеш втримати у руках. Потiм тривога луснула в її головi чорною зiркою. Щось замиготiло, спочатку нерозбiрливе, а далi чимдужче, вже при самому зникненнi набираючи обрисiв, до пустоти знайомих. Так, пустка сну ковтнула, накрила її i потягла своїми шляхами.