I вона побачила Єву, яка гасала у мiдних потоках сонця, з розпущеним волоссям, у чоловiчiй сорочцi з розстебнутими верхнiми ґудзиками; пiд тканиною тремтiли вiд порухiв молодi груди, готовi вистрибнути, показати красивi соски, що пробивалися чiтким малюнком. Крапельки поту чи води намистом блищали у бiлоснiжнiй впадинi, рожевi уста вiдкритi й весь час усмiхненi. Рухи рiзкi, по-дитячому впевненi. Iлона зупинилася, вражена. Насолода захопила її, скула, пов’язала по руках. Тiльки через кiлька хвилин, тягучих, немислимо довгих, дивлячись на вiдкритi важкi дубовi дверi, де бабине лiто тягло срiбними пацьорками павутину, вона таки зрушила з мiсця i пiдiйшла до Єви. Iлона торкнулася її плеча i про щось заговорила. I далi пiшли днi, коли вона говорила, навiть не добираючи слiв, не пам’ятаючи їх, але весь час знаходячись бiля Єви, захоплена її голосом, її тугим тiлом, налитим молодiстю. Пiзно вночi вона поверталася до кiмнати, втративши спокiй, сидiла i слухала якусь схiдну приторну мелодiю, а у вухах її розсипалися тисячi звукiв, котрi нагадували розбитi у високому небi лiтаки, писк степових птахiв; звуковi галюцинацiї змiнювалися галюцинацiями запахiв: полину, гару, кровi, сперми. Але попри все Iлона вiдчувала себе до збудження щасливою. Вона навiть перестала вживати транквiлiзатори, мастурбувати. Iнодi напивалася. Єва виникала у неї перед очима як дiйснiсть, але туманно, далеко, Iлона iнодi розумiла, яка оманлива ця дiйснiсть; ця дiйснiсть нагадувала музику, що спiвали десь на хорах у церквi, — вiд останнього у неї тiльки йшов мороз по шкiрi. Вона ще не вирiшила, що це за почуття, але вiд слова «любов» її вiддiляло кiлька крокiв. Чим бiльше вона бажала Єву, тим злiшим i непривабливiшим видавався їй свiт, що мирно, ледаче протiкав за вiкном, у кiмнатах цього будинку. Одного дня вона наважилася i написала коротеньку, але змiстовну записку Євi. Наступним днем вона помiтила, що Єва не дивиться в її бiк, намагається вiдвести погляд. Рухи у дiвчини стали плавнiшими, одяг крикливо-викличним, але не так, щоб приваблювати чи затягнути, а так, як одягаються школярки-старшокласницi на порозi невiдомого сексуального життя. Тодi-то вона, Iлона, i впевнилася, що розрахунок був почасти вiрним, але навряд чи обдуманим i далекоглядним. З жахом вона вiдчувала, що емоцiї пульсують у її кровi, цугонять жилами, шалено качають кров. Свiт поволi почав для неї вихолоняти, набирати чiтких обрисiв, — її знову нестерпно тягло на вулицю. Вона закинула бiзнес, вправи у дизайнi, тобто полишила Єву саму на себе i на її вчинки. Авто її котило на скаженiй швидкостi дамбою, плутало у вузлах вуличок, новобудов. Уже вiдкочувала, вилинювала, вгасала, глухла звуками рання осiнь, наостанок облизнувши бабиним лiтом апатичний люд. Якраз того дня Льопа починав проповiдувати.
Якимось робом вiн проник у мормонську секту, яку нюхом старого кнура, давно натяганого на трюфелi, завбачливо вибрав для вкладання коштiв. Не так грошових, як своїх далекоглядних коштовних планiв. Мормонами їх називали соснiвцi, але Льопа, потертий свiтом бурлака, знав цiй назвi цiну, тому доклав неабияких зусиль, щоб потрапити до середовища шановних мормонiв. Ось що вiн говорив: