— Правда, Єва сьогоднi дуже гарна?
— Не сказав би… Зовсiм нi… Бiльше ти… Так, саме ти…
— Дякую…
— Я ще пiдiйду до тебе…
— Можеш розраховувати…
Вона знову повiльно, пiдтримуючи сукню двома пальчиками, рушила до Єви, криючи широкий простiр вiтальнi маленькими нiжками, взутими у червонi iталiйськi черевики. Борису повiяло холодом, вiн заплескав у долонi, просячи тишi, але чи то його крик потонув у гамiрливiй вовтузнi, чи просто вiн невпевнено повiвся, але з першого разу пiдняти гостей не вдалося. I саме в цю хвилину, коли вiн уже розмахнувся руками, дверi розчахнулися, розкололися шкаралупою горiха. I всi розгледiли в ясному холодi вечiрнього повiтря трiйцю, що стрiмко рушила в бiк Бориса.
Так вони зайшли до помешкання вiдомого багатiя, чиновника, зовсiм просто, але ця легкiсть поведiнки була радше диктована помилковим уявленням про власнi персони, — пiзнiше вирiшили у всiй Соснiвцi, хоча це, як i все, що стосувалося язика мешканцiв Соснiвки, не було правдою. Першою, хто вiдчув i зрозумiв, що затишок цього гарно облаштованого дому, разом з котами, папугами, колiбрi, меблями i, нарештi, його господарями, — вiдiйшов не так у минуле, як у глибоку тiнь того, що колись називалося спокоєм, була Iлона. Так. У хол просто ввалився Андрюха Лямур у супроводi двох своїх браткiв — Махмуда та Мономаха. Вiн iшов пружною ходою, тримаючи попереду себе велетенський букет квiтiв, у шкiряному пiджаку, досить вишуканому, в дорогих, вiд Версаче, джинсах, з голеним черепом, де проступав синiй, вiд макiвки до лiвого вуха рубець, ще свiжий. Але, не зважаючи на окид, розмах його широких плечей, атлетичну поставу, тваринний iнстинкт, звiрячу силу, iнодi у ньому вгадувався розум, зовсiм небуденний, захований, замулений не одним десятком рокiв, про котрий, про той розум, вiн, Андрюха Лямур, анi сном, анi духом не вiдав, а якщо таке i приходило в голову, вiн напивався всмерть, починав бешкетувати, ганяти степом, мiстом на своєму новенькому джипi. А ще знали про його зачаєну тугу за Iлоною. Простота соснiвська засуджувала панську курву i жалiла по-своєму Андрюху, чомусь, як завжди, помилково, причисляючи бандюка до своїх.
Андрюха i його братва постояли на порозi. Борис простягнув руки у привiтаннi, й вони рушили, порипуючи новенькими чоботами. Це ще не означало примирення, але був неабиякий крок для Бориса, бо йому вкрай обридло скубатися на двi руки — з одного боку чеченцi, що понаповзали з Москви, а з iншого — небезпечний, розумний i, головне, незаслужено ображений, кинутий напризволяще Андрюха Лямур, який стояв бiля джерел їхнього сiмейного бiзнесу i був, вважай, пiонером у цих смердючих лабiринтах українського темного ринку, що називається бiзнесом. Присутнi дами заворожено проводжали його невисоку, але мiцну, струнку постать боксера; чоловiки мовчки очiкували, не знаючи, як дiяти далi; бiльшiсть була без зброї, а у кого вона i була, то швидко користуватися нiхто не вмiв. У Андрюхи пiд лiвою пахвою телiпалася жовта кобура, а за поясом стримiла рукоятка «стєчкiна». Махмуд не приховував автомата-пiстолета типу мiнi-«Узi», що теж ховався пiд курткою, так, що та частина одягу пiдозрiло i загрозливо вiдстовбурчувалася.
Борис примирливо перевернув долонi. Натовп засмiявся, Лямур обiйнявся з Борисом.
— Вiтаю, Борю. Бажаю всього найкращого. Нехай вашу сiм’ ю береже Бог!
Гостi задоволено зачмихали. Бабахнули пляшки з шампанським. Хтось ревонув «вiват», але Лямур не зважав на простягнутi руки з келихами, а кiлька хвилин стояв, засунувши до заднiх кишень долонi, вiдкопиливши губу, i, як всiм здавалося, упивався своєю нетривкою, до смiшного мiзерною перемогою. Тiльки його погляд блукав головами. Iлона вiдхилилася назад, спостерiгала за Андрiєм з напiвсутiнi, тому невiдомо було, чи хвилюється вона, але те, що їхнi погляди пересiкалися, то це було точно, як i те, що Андрюха внаправду замислив шось. Iнодi присутнiм видавалося, що для Андрiя та Iлони iснує оцей простiр, i вони в мiру своїх почуттiв i вчинкiв, непередбачених дiй, окупували його, похвилинно терзаючи невiдомiсть нудною мовчанкою.
— А зараз до столу! До столу, дорогi гостi, — зацокотiла свекруха, обiймаючи за талiю Нору.
Гостi зiжмакали цю тривалу паузу, загрюкавши стiльцями. Проте Лямур уперто продовжував стояти, засунувши руки до заднiх кишень джинсiв, закопилюючи губу. Борис спробував порушити цю неприємну мовчанку i люб’язно, трохи грубувато запитав: