— Скопi їх, братья!
I чорноризники кинулися стягувати з преподобних братiв штани. Це останнiм додало сили. Вони збилися в клин разом з бабами, що трусили голими цицьками, i посунули на православiє, посипаючи ряди його груддям i книгами пророка Мормона. А натовп на урвищi збiльшувався. Спочатку зiбралися соснiвськi мужики з жiнками. Потiм прибiгла пацанва. I тут щось трапилося. Трах-бабах! Червоний язик вогню, дим вирвався з-пiд нiг атакуючих. Те ж саме, той же вибух, у монахiв закурiлися ряси. Бабах! Трах! Запах сiрки, пороху! Вереск i крик! Настоятель вертiв головою, шукаючи длань, що послала вогонь. Але тут двiчi гуркнуло пiд ногами, пiдкинуло настоятеля, мов гумовий м’яч. Натовп галасував. Скiльки то радостi! Справжнє свято. Трах! I двоє, пiдскакуючи, димлячи рясами, полетiли до озера мочити зади. Бабах! Мормонiвськi ряди похитнулися, заскавулiли протяжно баби. I юрба поперла, забобонно оглашаючи степи криком. Бабах! Ще кiлька жертв покоїлося в снiгу. Решта чорноризникiв з переляку застромила голови у снiг. Iншi стояли на колiнах, вiдмахували опасистi хрести, простягаючи руки до неба. Всi враз у цьому гуркотi й диму разом з мормонами почали ревно молитися. Але шквал вибухiв не вщухав. Гур-гур! Завили пси на сусiднiх дворах. А колишнi вороги зараз на снiгу вiдбивали поклони. Мормони простягали руки до неба, монахи трамбували лобами снiг.
Натовп влаштувався, як на футбольному матчi: передавали пляшки з пивом, забивалися кожен за свого вибраного героя. Люди сперечалися, потирали руки, пiд’юджували нападаючих. Вони билися об заклад, бо дiйство таки було варте, на їхню думку, будь-якого закладу. Але тут трапився конфуз. Серiя вибухiв у обох таборах противникiв почала розпорошувати їхнi сили. Коли роздратованi соснiвцi почали шукати винуватцiв, то ними виявилася ватага башибузукiв, якi запускали китайськi петарди та шутихи, власноруч переробленi для бiльшої дiї. I вони заспокоїлися. Продовжували дивитись, як люди у вогнi й диму повзають i вiддають молитви, не зважаючи на жодну конфесiю. Натовп застиг в очiкуваннi чогось бiльшого. Натовп стояв на узвишшi з вiдчуттям власної гiдностi. А внизу гасав Льопа i горлопанив, пiднiмаючи на битву своїх братiв. Настоятеля виносили, бiгом, як пiд артобстрiлом, за руки та ноги двоє його правовiрних. Чорноризники дригонiли тiлами, обiймалися, ворушили бородами, без будь-якого набожного страху. Однi справляли нужду з перляку, iншi намагалися сховатися в старому млинi, але туди їх не пускали. Скоро на полi лишилося одне дрантя, пара мормонiв, пара чорноризцiв та ще побахкували, майже без ефекту, петарди та шутихи.
Далi розповiдають, що юрба глядачiв похитнулася, заколисала головами, розступилася двома хвилями; лишилися стояти тiльки гостi Бориса, недоумкувато, як люди, що зачули небезпеку, завертiли головами. I тут побачили, як Борис, захлинаючись кров’ю, харкаючи згустками на бiлий снiг цiлими кавалками, повалився спиною, впав на лiктi, знов на спину, судомно скарлюченими пальцями згрiбаючи снiг, засовав вiдразу двома ногами, i перш нiж до нього пiдскочили на допомогу, застиг у неправдоподiбнiй, як зламана лялька, позi, вирячивши свої сiрi очi, де ще плавало золотисте сяйво лiхтарiв, у чорне розкрилля неба, а вiтер ворушив чуба. З горлянки ще свистiла кров, хоча тiло вже вивiльнилося i для стороннього ока стало чужим, непотрiбним i бридким, як i кожен труп. I тiльки тодi заголосили баби.