— Вон! Вон! Вон! — верещав Микола Санич. — Я нє позволю, штоби здєсь распоряжалiсь бомжи! Випiсать, i пусть сєбє мастєрiт на помойкє!
Все б закiнчилося плачевно, аби дверi в лiкарню не прочинилися. В палату ввалило до десятка чоловiкiв, одягнених у чорнi пальта та шкiрянi куртки. Один, з голеною головою, з рубцем до вуха, крикнув:
— Хто тут головний?!
Микола Санич задрiботiв коротким кроком до прибулих.
— Чим маю прислужитися?
Андрюха Лямур змiряв його поглядом, поморщив носа, тодi ухопив за фалди чоловiка, в якого нiс був заклеєний бiлим пластирем, пiдтягнув до себе.
— Цей поважний чоловiк хоче щось сказати Лаврентiю. Де Лаврентiй, докторе?
Лаврентiй пiдчовпикав до гурту дорого одягнених чоловiкiв. Вiн впiзнав Андрiя i привiтався з ним майже поштиво, з сумом, i Андрiй чуттям звiра здогадався, що тут щось негаразд, але не дав зрозумiти, лише звернувся до того, з заклеєним обличчям:
— Ну, Мiтя, починай, — i стусонув його по плечах. — Давай, воно не так страшно.
Той, кого назвали Мiтею, зробив непевний крок: очi його смiшно лупали, бiгали забинтованим обличчям. Вiн нагадував швидше блазня, i все, що вiдбувалося, починало набирати кумедних вiдтiнкiв.
— Поп, — почав був Мiтя.
— Вiн не поп, — писнув Єпiфан.
— Заткнись, — рявкнув Лямур.
Єпiфан опашисто поклав три хрести у бiк монастиря.
— Лаврентiй, я прошу в тебе вибачення…
— Далi, чого заткнувся?!
— Мої товаришi теж просять вибачення… А ще я хотiв…
Андрюха Лямур знову запротестував, ухопив за вухо Мiтю, пiдтягнув до себе i зашепотiв, широко, як риба ковтає повiтря.
— Менi треба сказати щось йому наодинцi, — протягнув жалiбно Мiтя, дивлячись на Миколу Санича.
— О! Будь ласка… Будьте ласкавi…
Вони пiшли у глухий куток, вiрнiше, побрiв Лаврентiй, чимось незадоволений, та хто його запитував?
— А що з вашим колегою? — вiдчуваючи нюхом ґешефт, поцiкавився Микола Санич.
— Вiн пережив складну пластичну операцiю. Поняв? — реготнув Лямур.
— Так, так, так.
— Ти не такай. Ти менi краще скажи, як ти поводишся зi старим. Будеш тримати його доти, доки я тобi не скажу… Або доки я живий… Утямив, гнида? — несподiвано прошипiв Лямур i крутнув за качиного носа головного лiкаря. — Iнакше не лише носа, а i яйця одiрву.
— Мугу, мугу, — крiзь здавлений нiс продув Микола Санич.
Пiсля цього iнциденту, — нiхто не знав, що вiдбулося в глухому кутку, яка розмова мiж Мiтею i Лаврентiєм, — але пiсля того, як пiшли непрошенi вiдвiдувачi, виносячи з собою запахи карнавальної ночi, десятки невiдомих запахiв, що їх жадiбно нюшили хворi, Микола Санич зачинився у кабiнетi з Єпiфаном. I вони прогарчали, простогнали, провили цiлу нiч за тонкими перегородками, виливаючи поранену честь, вiддаючись своїй пристрастi з тим пафосом, з яким викидають бiлi знамена або йдуть вiд позорного стовпа до шибеницi. Цi два некоронованi шибеники тупцювали, мов стадо голодних пацюкiв, дрiбно попискуючи, вiдсапуючись, знову беручись за дiло. Вони вважали себе чарiвними у своїй оманi, в своєму короткому щастi, що вигоряло з кожним статевим актом, проте наштовхувало на роздуми до того глибокi, що iнодi самим хотiлося в них поблювати. Тому вони й повторювали: «Ах ти пiдарюга старий! Ах ти моя жопа поморщена…» — «Ах ти попiвський недоноску… Я б тебе прямо на причастi виїбав… Прямо на налої… Чи там десь… сучечка моя немита».
Того дня, перед самою Пасхою, дощ полив — чистий, яскравий, великими, як черешнi, краплями. Сонце просвiчувалося крiзь дощаний купол, а земля швидко вбирала воду. Дощ шурхотiв озерами, лисими курганами, пiщаними дюнами. Баби пороздягалися до сорочок, а Нiна та Ася повиставляли свої здоровеннi цицьки, хтиво пiдморгували мужикам, що дрiботiли до сiней, щоб потягнути раз-другий смердючої «Прими». Тиша залягала вiд пагорбiв, вже пiсля дощу. Вiн дивився на той пагорб, подумки пестячи його рукою, знаючи, що за тим лисим, жовтим, невиразним пагорбом, якщо пройти пiвшляху повз Лагуну, повз здичавiлий старий млин, повз соснiвський парк, обтиканий жовтими куполами лiхтарiв, потрапиш до одноповерхового глинобитного будиночка з прямим хрестом, бiлого та затишного. Там була Юлiя. I все повiтря наповнене нею. I лише те, що є безкiнечне, що не пiддається анi людському розуму, анi логiцi, що не йде назирцi зi звичними пристрастями, — є любов. Так вiн гадав, вдивляючись у жовтий пiсок пустирищ, де вже сплiталися вихори, великi й маленькi, кружляли переколошканi круки. Так, вiн знав, що у нього не буде тiєї звичної людської пам’ятi, яка цупко тримає предмети, запахи, повертає це з цинiчною ворожiстю пустоти, коли свiт весь ламається, а звичайна уява розвалюється, мов глиняна стiна, за допомогою якої людина вiдгородила собi предмет любовi. Вiн знав, що буде тяжко прошити думкою простiр. Але це нездiйсненне, що дало йому радiсть розумiння, навiчно лишиться, як тепло того безкiнечно бiльшого, що охоплює весь свiт.