Темнi постатi розтягнулися ланцюгом i вже вiдкрито йшли на нього. Вiн навiть не дивився на маузер, а просто лежав, вiдкинувшись на спину, вперше розумiючи щастя свободи, бодай тимчасової, сидiти i дивитися на бiлi бетонки та кам’яницi мiста, не думаючи нi про грошi, нi про жiнок, а запросто слiдкувати за сонячними плямами в шовковистих травах. Йому хотiлося подовше втримати це, але свiдомiсть, чиста i спокiйна, як у глибокому колодязi, говорила, що нiщо хороше довго не триває, тому, голубе, вбирай очима, що можеш увiбрати, не марнуй, йолопе, часу. I вiдразу йому зробилося незатишно. Тодi заболiла рука. Вiн знову задихнувся. Цього разу кулi вдарили поруч, розiдерши оббивку, розвiсивши повсюди клаптi шкiри. Самотнi, лiнивi кулi, подумав вiн. Погляд його перейшов на трасу, де в сизому полотнищi полудня шмигали срiблястi цятки авто, чорнi коробки вантажiвок-далекобiйок, важко пропираючи рiдке повiтря ударами сирен-клаксонiв, i вiн несподiвано вчепився у це залишками розумної думки, наче заглушуючи пронизливий бiль, втягнув ротом повiтря. Кулi затрусили його джип. Одна влучила у вiдкритий рот, двi лупонули у груди, притиснувши до спинки сидiння. Андрiй пересмикнувся, завалився на бiк, але коротка черга пiдняла його i кинула на кермо.
— Все, хана! Лямур нiчого був мужик… Тягни бензин…
— На який хєр вiн тобi, бля. Давай мотати звiдси.
— I то, бля, дiло. Нам треба встигнути на його хату… Пока, Андрюха, зустрiнемося в пеклi…
П’ятеро постатей, пригинаючи пласкi стриженi голови, побiгли у бiк диких куширiв, полишивши нидiти на вiтру продiрявлений джип.
Iлона того сонячного дня, коли вiтер колисав, видував море жовтих квiтiв, сумних та печальних, як японськi хоку, навiть нiчого не вiдчула, але цей недiльний, високий, з вiтром, з жовтими квiтами день, як i всi, що лягали перед нею зараз дивовижно виразно, був одноманiтним. Вона лiниво потягнулася, пройшлася кiмнатами, опустивши голову, як роблять люди, що недоспали. Так, їй було i холодно, i нудно. Вона чомусь, попри волю, подумала про Єву. Єва пiшла в небуття, — так згадують лише про покiйникiв або коли збираються помирати, але вона ще нiкуди не збирається, вона взагалi не хотiла її згадувати: останнi роки вона жила собi повнокровним життям, займалася грошовими справами, вiдкрила кiлька модних бутикiв, пропалила їх, перейняла справи вiд батька та Бориса. Батька тогорiч розбив iнсульт. Вiн майже нiчого не говорив, лише бубонiв, перелистуючи однiєю здоровою рукою глянсованi часописи, «кошка собака кошка кошка собака кошка вони сильнi». Iнодi в сум’яттi вона проймалася до нього жалiстю, що бiльше нагадувала посмертну жалобу. Так, вона нiколи, зовсiм нiколи навiть не намагалася думати про матiр, котра парилася десь у психiатричнiй клiнiцi у Швейцарiї. Звiдти вона зрiдка отримувала кольоровi листiвки, а на листи не вiдповiдала, скидаючи все до кошика зi смiттям.
Iлона намагалася зажити здоровим повнокровним життям, знайшла собi здоровенного, майже двометрового бугайця, якого звали Святослав. I трапилося їй податися до японського ресторану, де вона зроду не була. Якусь хвилину вона дивилася на дiвчат, одягнених у яскравi кiмоно, з подивом дитини, що потрапила на пташиний ринок. А потiм несподiвано, пережовуючи сушi, запиваючи саке, пiд лагiдними очима Святика, зустрiлася поглядом iз вродливою жiнкою з надто нафарбованим обличчям, трохи вузлуватою, але з прямим поглядом, в якому щось вгадувалося чоловiче, навiть дике, навiть страшне, але воно збуджувало i проймало до самого кiбчика. Жiнка перехопила погляд, вiдвела очi й продовжувала наминати тiстечко, потiм рвучко взяла до рук меню, закрила обличчя. Iлона ще якусь секунду спостерiгала за нею краєм ока, а далi втягнулася в безтурботну балачку Святика: щось про комерцiю, про одинадцяте серпня, щось про майбутнє, а основне — падiння долара. Вiн мав великий чин у банкiвських структурах, сам тримав банк, а тому на вулицi стовбичив цiлий джип з охороною. Iлона дивилася на нього, пропускала слова, подумки тамуючи збудження, яке викликала густо набiлена жiнка з синiми, розумними, майже чоловiчими очима. Пройшла якась хвилина, i вона вiдчула нудьгу, але зовсiм iншого ґатунку. Це радше був iнстинкт, котрий джгутиками вловив щось непоправне. Вона пiдвела голову, мовби ненароком глянула у бiк жiнки. I в ту хвилину та жiнка з густим шаром бiлила пiднялася, вiдкинула меню, стала на повен зрiст i вистрiлила прямо Святиковi в обличчя з дивної зброї, швидше саморобної, а потiм подалася до виходу, рiзко повернула в напрямку кухнi й, не зчиняючи галасу, зникла серед кухарiв та дiвчат у яскравих кiмоно, а Святик з простреленою головою, завалившись на стiл, лежав, i кров разом з мiзками витiкала на його шістсотдоларовi черевики. Iлона нiчого не зробила, нiчого не сказала, а тiльки прикрила серветкою рота, подумала: нарештi те сталося, нарештi я здихалася його, а потiм яскраво стрельнуло, вибухнуло в головi, що жiнкою був не хто iнший, як Андрюха Лямур. Вона зрозумiла, що все їй наскучило, що Андрюха, навiть цього разу, виявився на її боцi, сам того не вiдаючи.