— Хоро, хоро, йди до нас, — гукнула Уеда. — Я навчу тебе пересуватися швидко, як ми!
І хоро повільно рушив до нас! Ще мить — і його кінцівки торкнулись Уеди.
— Дивись, Ебро, — вела далі Уеда. — Він довірливий, ласкавий, і в його очах немає погрози. Незабаром усі хоро будуть дивитись очима розуму, а не смерті, — я вірю в це.
— Я теж, Уедо. Але не заводьмо його далеко від Нерухомого — він злякається.
— Яка нісенітниця: хіба ми несли коли-небудь погрозу хоро?
— Хтозна… Хоро живуть і мислять інакше, ніж ми. Не будемо їм довірятися, поки вони не досягли законів розуму.
Ми пустували втрьох. Пустували безтурботно, радісно, немов наші мрії здійснились і ми вже були братами…
Різкий звук хльоснув мене, як удар, — крик великого хоро.
— Уедо, небезпека! — несамовито закричав я. — Облиш маля — великі хоро сунуть до нас!
Та Уеда не слухала мене:
— Нам не треба робити цього, Ебро. Ле-тімо назустріч! Швидше до Нерухомого!
— Там смерть!
— Нерозумний: хоро не завдадуть нам шкоди. Вони повинні зрозуміти, що ми не бажаємо їм поганого, — адже ми йдемо до них!
Знову пролунав крик великого хоро, а потім… Потім вдарив грім, і Уеда, моя Уеда, забилася в агонії, спливаючи кров’ю…
— Вони не зрозуміли нас, Ебро. Ти мав рацію. Вони ще дурні… Як в’єхо…
Можливо, Уеда змогла б урятуватись, якби не переляканий малюк, наш майбутній брат по розуму, що тримався за неї. І вона, втрачаючи останні сили, прямувала туди, до Нерухомого, назустріч своїй загибелі…
…Я поринав усе глибше й глибше у Сферу. Туга та жаль важкими обіймами душили мене. А у вухах все ще бринів крик хоро, за яким стояла смерть: “Люди, на допомогу! На мого сина напали дельфіни! Бідний Джон! Мерщій рушницю!”
Колись я збагну, що то значить!
А. Дмитрук
ЩОДЕННИК СТІВЕНА ШЕЙКЕРА
21 травня 196… року. Що за лихо впало на мою голову? Все життя побоювався тяжких хвороб, операцій — і ось маєш!
На тридцять шостому році життя!.. Ні, я ще не втратив волю. Я опишу все підряд.
Сьогодні день народження моєї Шелл. Цікаво, чи не тому шеф послав саме мене приймати коштовний вантаж? Поїзд прибув о сьомій: я ледве встиг забігти додому й поїсти. Дружина випрасувала мою парадну форму, і я помчав на вокзал, немов призовий рисак. До Шелл подзвонив із автомата. Вона дуже засмутилася. Збираються гості, буде навіть мій небіж Говард. (Невже я ревную до нього? Раніше він не викликав у мене ніяких почуттів, окрім доброзичливості. Хоча — яке це має нині значення…)
На вокзалі було багато поліції. Коли підійшов поїзд, вона оточила всю платформу. Після виконання формальностей ми з двома кристеблями підняли коштовний тюк. Гадаю, що його було набито свинцевими гирями. Ось тоді вперше занив мій хребет. Я закусив губу й допоміг віднести вантаж до бронемашини. Мою спину так скрутило, що шеф занепокоївся і сам привіз мене додому. Я роздягнувся, ліг і все думав, а що, якби це скоїлось на вечірці у Шелл, скажімо, під час танцю?
Коли біль дещо вгамувався, я оглянув себе в люстро. Спина як спина. Помацав хребет і похолов: на кожному хребці виросла під шкірою болюча тверда горошина. Довгий ланцюжок горошин. Боже мій, що ж це таке? Погасив світло. Все одно не засну…
29 травня. Те, чого я найбільше побоювався, сталося! Ми з Шелл їздили на Коні-Айленд. Каталися на човні. Я веслував, і раптом спина, лікті, шия — все ніби затвердло й стало гаряче-гаряче.
Я зігнувся, втягнув голову в плечі й нахилив уперед, немов бик. Руки зсудомило. Звідкілясь здалеку долинув до мене крик Шелл… О моя люба Шелл!
Вона не розгубилася: сіла на весла, абияк причалила, витягла мене на берег, піймала таксі… В автомобілі параліч минув, але я зовсім ослаб. Шелл голубила мене й запевняла, що все буде гаразд. Мужня моя дівчинка! Не те що Джой!
Шелл допомогла мені піднятися сходами і сказала дружині, що здибала мене на вулиці в такому стані. Джой одразу заскиглила й намочила мені слізьми краватку та сорочку. Я почував, що зараз знепритомнію. І таки втратив памороки.
До ліжка мене приволокли Шелл та Пітер. Він теж не плакав, не те що мати. Викликали лікаря, він дуже несміливо поставив діагноз — нервовий шок — і запитав, чи не робили мені операцій на черепі. Шелл му-сіла піти разом із лікарем. Джой плакала наді мною ще хвилин тридцять, потім кинулась на кухню.
Це скоїлося три дні тому. З того часу я ходжу трохи згорбившись: спроба випростатися завдає болю. Дивно, почали заважати власні руки! Мені зручно тільки тоді, коли вони зігнуті перед грудьми, а пальці скоцюрблені. Сьогодні ввечері, як на гріх, почали боліти крижі… Чим усе це скінчиться?