— Назад, сеньйоре! — крикнув Зорро, виставивши пістолет. — Я охоче битимуся з вами, але тільки за правилами. Дон Карлос, візьміть вашу дружину і дочку під руки і відійдіть у куток, доки я схрещуватиму шпагу з цим брехуном. Я не маю наміру допустити, щоб ви донесли вдруге про моє перебування тут.
— Я думав, ви втекли! — пихкав дон Карлос, очевидно нездатний думати про що-небудь інше і виконуючи наказ сеньйора Зорро.
— Трюк! — повторив розбійник, сміючись. — У мене прекрасний кінь. Напевно ви чули особливий звук, виданий мною. Мій кінь за цим знаком пускається в дикий чвал, стукаючи копитами, а солдати женуться за ним. Коли він пробіжить деяку відстань, то повертає у бік і зупиняється, а після того, як погоня пронесеться мимо, повертається і чекає мого наказу. Без сумніву, він тепер у дворі. Я покараю цього капітана, потім поскачу!
— З пістолетом у руці? — крикнув Рамон.
— Я кладу пістолет на стіл — так! Він лежатиме там, якщо дон Карлос залишиться з дамами в кутку. Тепер, капітане!..
Сеньйор Зорро витяг свою шпагу, і капітан Рамон з радісним скриком схрестив її зі своєю. Капітан Рамон був відомий, як майстер у фехтуванні, і сеньйор Зорро очевидно знав це, бо спочатку був обережний і скоріше захищався, ніж нападав. Капітан напирав, його шпага зблиснула, як спалахи блискавки на похмурому небі. Сеньйор Зорро опинився майже біля стіни, і в очах капітана почали вже спалахувати вогники торжества. Він фехтував швидко, не даючи розбійнику перепочинку, стоячи на своїй позиції й утримуючи супротивника біля стіни.
Але от сеньйор Зорро посміхнувся. Він розгадав спосіб боротьби супротивника і знав, що все буде добре. Капітан злегка відступив від позиції, як раптом захист перейшов у напад. Це спантеличило капітана Рамона. Сеньйор Зорро почав тихо сміятися.
— Було б ганебно вбити вас, — сказав він, — ви чудовий офіцер, чув я, і армії потрібні хоч кілька таких людей. Але ви оббрехали мене і за це повинні бути покарані. Зараз я проштрикну вас наскрізь, але так, що ви залишитеся в живих, після того як я витягну шпагу назад.
— Хвалько! — буркнув капітан.
— А це ми зараз побачимо. Ха! Я майже покінчив з вами, капітане. Ви розумніші за вашого кремезного сержанта, але все-таки недостатньо розумні. Де ви вважаєте за краще, щоб я вас простромив, з лівого боку чи з правого?
— Якщо ви так упевнені, то простроміть мені праве плече, — сказав капітан.
— Захищайте його, мій капітане, бо я зроблю, як ви сказали! Ха!
Капітан крутився, намагаючись, щоб світло від свічок падало в очі розбійникові, але сеньйор Зорро був досить розумний, щоб зрозуміти це. Він змусив капітана знову повернутися, примусив його відступити і загнав у куток.
— Ну от, капітане! — викрикнув він і простромив йому праве плече. Потім злегка змахнув шпагою, після того як витягнув її. Він зачепив плече трохи нижче, і капітан Рамон похилився на підлогу, відчувши слабкість. Сеньйор Зорро відступив назад і вклав свою шпагу в піхви.
— Я прошу в дам вибачення за цю сцену, — сказав він. — І запевняю вас, що цього разу я дійсно йду. Ви побачите, що капітан не сильно поранений, доне Карлосе. Він зможе повернутися у свій гарнізон протягом дня.
Сеньйор Зорро зняв, капелюха і низько поклонився усім, у той час як дон Карлос бурмотів щось і не міг придумати, що б таке сказати, досить образливе і різке. Очі сеньйора Зорро на мить зустрілися з очима сеньйорити Лоліти, і він був радий, не побачивши в них відрази.
— Добраніч, — сказав він і знову засміявся.
Потім вибіг через кухню в двір, знайшов коня, що дійсно очікував його, швидко скочив в сідло й поскакав.
Розділ X
НАТЯК НА РЕВНОЩІ
За півгодини поранене плече капітана Рамона було обмито від крові і перев’язано, і капітан, блідий і стомлений, сидів в кіпці столу, потягуючи вино. Донья Каталіна і сеньйорита Лоліта співчувала йому, хоч остання ледь могла стримати посмішку при спогаді, як хвалився капітан і що збирався робити з розбійником, порівняно з тим, що сталося насправді.
Дон Карлос вибивався із сил, аби дати капітанові відчути себе в нього як удома, тому що було б добре мати когось впливового у армії. Він уже натякнув офіцерові, що той може пробути в гасієнді кілька днів, доки не загоїться рана. Заглянувши в очі сеньйорити Лоліти, капітан відповів, що він готовий залишитися хоча б на день. Незважаючи на рану, він намагався підтримати ввічливу і дотепну бесіду, але зазнав у цьому повної поразки.
Знову почувся стукіт копит, і дон Карлос послав слугу відчинити двері, щоб світло надало на дорогу. Всі припускали, що це повертався хто-небудь із солдатів. Вершник під’їжджав усе ближче і ближче і зупинився перед будинком. Слуга поспішно вибіг, щоб подбати про коня. Минула хвилина, протягом якої всі, хто знаходився усередині будинку, не чули нічого; потім пролунали кроки на веранді, і дон Дієго поквапом увійшов.