Дон Дієго пив і розмовляв з ними якийсь час, а потім сів убік і слухав розмови з таким виглядом, начебто подібне божевілля дратувало його.
— Ну і поталанило сеньйорові Зорро, що ми не зустрілися з ним! — кричав один. — Кожного з нас було б досить, щоб справитися з цим молодцем. Якби солдати виявилися на висоті, його б давно вже схопили.
— Ха! Якби я тільки мав нагоду спіймати його! — вигукнув інший. — Але як вив хазяїн, коли його стьобали батогом!
— Він поїхав у цьому напрямку? — запитав дон Александро.
— Ми не впевнені в цьому. Він відправився дорогою до Сан-Габріель, і тридцять людей погнали за ним. Ми розділилися на три загони і поїхали в різних напрямках. Я припускаю, що одному з цих загонів пощастить схопити його. А наша найкраща удача у тому, що ми опинилися тут.
Дон Дієго встав.
— Сеньйори, я знаю, ви вибачите мені, якщо я піду, — сказав він. — Я стомився від подорожі.
— Звичайно! — крикнув один з його друзів. — А коли ви відпочинете, приходьте знову до насі будемо веселитися.
Усі засміялися, а дон Дієго, церемонно вклонившись, побачив, що дехто ледве міг звестися на йоги, щоб вклонитися у відповідь. Потім нащадок будинку Вега поспішно вийшов з кімнати з глухонімим слугою, що йшов слідком за ним.
Він увійшов до кімнати, що була завжди приготована для нього і де вже горіла свічка, зачинив двері за собою, а Бернардо розтягся на підлозі перед дверима на весь свій величезний зріст, щоб охороняти свого папа протягом ночі.
У великій вітальні відсутність дона Дієго було ледь помітно. Його батько насупився і покручував вуса, тому що йому хотілося, щоб його син був схожий на інших молодих людей. У своїй молодості він ніколи не залишав подібної компанії рано ввечері. Ще раз зітхнувши, він пошкодував, що святі не дали йому сина з червоною кров’ю в жилах.
Тепер кабальєро співали хором відомої любовної пісеньки, і їхні нескладні голоси наповнювали величезну кімнату. Дон Александро посміхався, слухаючи їх, тому що це нагадувало йому його власну молодість.
Вони розвалилися на стільцях і ослонах по обидва боки довгого столу, ударяючи по ньому своїми кухлями під час співу й іноді вибухаючи голосним сміхом.
— Якби тільки цей сеньйор Зорро опинився тут! — закричав один із них.
Голос біля дверей відповів їм:
— Сеньйори, він тут!
Розділ XXV
ЛІГУ УТВОРЕНО
Пісня обірвалася, сміх стих. Усі присутні заблимали очима й оглядалися навколо. Сеньйор Зорро стояв саме посеред дверей, увійшовши через веранду, непомічений ними. Він був одягнутий у довгий плащ і маску, в одній руці він тримав свій проклятий пістолет, і його дуло було спрямовано на стіл.
— Так ось поводження людей, що переслідують сеньйора Зорро і сподіваються схопити його! — сказав він. — Жодного руху, інакше полетить свинець! Ваша зброя, я зауважую, знаходиться в кутку. Я міг би убити декого з вас і піти, перш ніж ви встигли б дістати її!
— Це він! Це він! — кричав один з п’яних кабальєро.
— Ваш гамір можна почути за милю звідси, сеньйори. Що за пародія на переслідування людини! Ось так ви виконуєте свій обов’язок? Чому ви зупинилися, щоб повеселитися у той час, як сеньйор Зорро роз’їжджає великою дорогою?
— Дайте мені мою шпагу і пустіть мене битися з ним! — крикнув один.
— Якщо я і дозволю вам узяти шпагу, то однаково ви будете нездатні стояти на ногах, — відповів розбійник. — Невже ви думаєте, що серед вас знайдеться хоч один, який зміг би битися зі мною зараз?
— Тут є один! — крикнув дон Александро гучним голосом, підхопившись на ноги. — Я щиро кажу, що я захоплювався деякими з ваших учинків, сеньйоре, але тепер ви ввійшли до мого будинку і ображаєте моїх гостей, і я повинен притягти вас до відповіді!
— У мене немає ніякої причини для сварки з вами, доне Александро, і у вас також, — сказав сеньйор Зорро. — Я відмовляюся схрестити шпаги з вами. Але я говорю тільки трохи правди цим панам!
— Клянуся святими, я змушу вас!
— Зачекайте, доне Александро! Сеньйори, цей старий кабальєро хоче битися зі мною, а це означає рану або смерть для нього. Чи допустите ви це?
— Дон Александро не повинен битися за нас! — вигукнув один з кабальєро.
— Тоді подбайте, щоб він зайняв своє місце, і хай буде віддана йому повна честь!
Дон Александро виступив уперед, але двоє кабальєро підхопилися й упросили його відійти, доводячи, що його честь не заплямовано, якщо він запропонував битися. Неохоче і зі злістю дон Александро підкорився.