Він осушив чашку кави, потім відкинувся на спинку стільця, зчепив долоні на животі і прикрив очі, завмерши в розслабленій позі.
Якийсь час ми сиділи мовчки.
Потім він заговорив.
— Ти говориш, все скінчено. Ти мав на увазі тільки роботу і життя в цьому місті чи щось більше?
— Не зрозумів, про що ти.
— Ну… ще в коледжі у тебе була звичка зникати. Час від часу ти пропадав кудись, потім знову з'являвся. Складалося враження якогось подвійного життя. Це якось пов'язано з твоїм від'їздом?
Він посміхнувся.
— Ну, ти все розумієш.
А коли я промовчав, він додав:
— Що ж, я бажаю тобі удачі, що б це не було.
Він завжди був у русі, рідко перебував у спокої, ось і зараз він крутив на пальці кільце для ключів. Ми випили ще по чашці кави.
У тиші ясно чулися дзенькіт ключів Люка і брелка з блакитним каменем. Нарешті нам принесли сніданок, і якийсь час ми мовчки їли. Потім він запитав:
— «Зоряний спалах» все ще в тебе?
— Ні. Подав минулої осені. Я був так зайнятий, — пояснив я, — що походити під вітрилом просто не залишалося часу. Я не міг дивитися, як вона стоїть без діла.
Він кивнув.
— Шкода… Ми на ній непогано походили в коледжі, та й потім… Я не проти б вийти на ній ще разок, згадати старі добрі часи.
— Так.
— Слухай, ти давно не бачив Джулію?
— Так. Ми не зустрічалися з нею з тих пір… як розлучилися. Здається, вона зараз з якимсь хлопцем на ім'я Рік. А ти?
— Заїжджав вчора ввечері.
— Навіщо?
Люк знизав плечима.
— Вона була з нашої команди. І останнім часом всіх нас розносить в різні боки.
— Як вона?
— Виглядає вона як і раніше відмінно. До речі, вона питала про тебе і просила передати ось це.
Із внутрішньої кишені піджака він дістав запечатаний конверт і подав його мені. На конверті рукою Джулії було написано моє ім'я. Я розірвав конверт і прочитав:
«Мерль, я була не права. Я знаю, хто ти. Тобі загрожує небезпека. Я повинна побачити тебе. У мене є одна річ, яка тобі необхідна. Це дуже важливо. Будь ласка, подзвони мені або зайди як можна швидше.
Твоя любляча Джулія.»
— Спасибі, — подякував я, склавши конверт і ховаючи його в сумку.
Лист спантеличував в такій же мірі, як і тривожив. В крайньому ступені. Я все ще відчував до неї прихильність більшу, ніж припускав, але я зовсім не був упевнений, що хочу знову з нею зустрітися.
Але що означало її повідомлення про те, що вона знає, хто я такий насправді?
На деякий час я відкинув думку про Джулію.
Ми сиділи мовчки, пили каву, дивилися у вікно на потік машин. Мені раптом згадалася наша перша зустріч з Люком, коли ми був першокурсниками, в нашому фехтувальному клубі. Він був відмінним майстром.
— Ти ще фехтуєш? — Запитав я його.
— Іноді. А ти?
— Час від часу.
— Ми з тобою так і не з'ясували, хто ж з нас сильніший.
— Так… А тепер вже часу немає, — відповів я.
Він розсміявся і пару раз зробив жартівливі випади столовим ножем в мою сторону.
— Мабуть. Коли їдеш?
— Напевно завтра. Залишилося залагодити деякі дрібниці. І як тільки покінчу з ними… в путь-дорогу.
— І куди ж ти тримаєш свій шлях?
— Туди… або сюди. Я ще не вирішив остаточно.
— Ні, ти просто ненормальний!
— Знаєш, раніше це називалося «Вандерер» — рік поневірянь. Свій власний я за віком вже пропустив, тому хочу надолужити тепер.
— Взагалі-звучить досить заманливо. Напевно, треба б і мені якось спробувати.
— Можливо… хоча мені здавалося, що ти проминув цей період ще у коледжі.
— Що ти маєш на увазі?
— Не тільки я мав звичку зникати час від часу.
— Ах це… — Він різким помахом руки відкинув моє припущення. — Це були просто ділові поїздки. Доводилося якось оплачувати рахунки. Ти думаєш відвідати предків?
Дивне питання. Дивне і несподіване. Жоден з нас раніше ніколи не згадував про батьків, хіба що в самих загальних словах.
— Навряд чи… — Відповів я. — А як поживають твої?
Він зловив мій погляд і якийсь час дивився мені прямо в очі. Його незникаюча посмішка неначе стала ще ширше.
— Важко сказати, — нарешті відповів він. — У нас немає зв'язку… е-е… в деякому розумінні.
Я посміхнувся у відповідь.
— Це почуття мені теж знайоме.
Ми закінчили свій сніданок і випили по останній чашці кави.
— Значить, з Міллером ти зустрічатися не будеш? — Запитав він.
— Ні.
Він знизав плечима. Нам принесли рахунок, і його вхопив Люк.
— Сьогодні пригощаю я, — оголосив він. — Врешті-решт, у мене ще поки є робота.