— А що, якщо воно на нас нападе, поки ми в Лабіринті? — Запитав Люк.
— Можеш залишатися тут, якщо хочеш, — замість відповіді сказав я.
— Ні. Ти справді хочеш вимкнути це?
— Ще не знаю. Пішли.
Я зробив кілька кроків вперед і вправо. У повітрі наді мною виникло слабке світлове коло. потім воно стало яскравішим. Я відчув руку на своєму плечі.
— Що… — Почав було він.
— Ні кроку далі! — Вимовив раптом голос, в якому я впізнав свій власний.
— Я думаю, ми можемо домовитися, — швидко сказав я. — У мене є деякі ідеї, і…
— Ні! — Рішуче відповів Привид. — Я чув слова Рендома і розумію, що він наказав.
— Я готовий не підкоритися його наказу, — сказав я, — якщо буде кращий варіант.
— Ти хочеш просто обманути мене. Ти хочеш МЕНЕ вимкнути!
— Цією демонстрацією сили ти тільки погіршуєш положення, — продовжував я. — Зараз я пройду і…
— Ні!
З кола вдарив могутній порив вітру.
Я похитнувся і побачив, як мій рукав став спочатку коричневим, а потім помаранчевим. Прямо на моїх очах він почав розсипатися на порох.
— Що ти робиш? Мені треба з тобою поговорити, пояснити тобі…
— Не тут! Не зараз! Ніколи!
Мене відкинуло від Люка. він піймав мене, впавши на одне коліно. Нас вдарило поривом арктичного вітру, перед очима затанцювали іскорки льоду, заблищали найяскравіші кольори, ледь не засліпивши мене.
— Стій! — Крикнув я, але мене ніхто не послухав.
Грунт, здавалося, зник з-під ніг, але я не відчував, щоб ми кудись падали. Швидше здавалося, що ми зависли в світловому штормі.
— Стій! — Крикнув я ще раз, але мої слова віднесло кудись в нескінченність.
Світлове коло зникло, немов віддаляючись по тунелю, але завдяки сенсорному перевантаженню я зрозумів, що ми з Люком віддаляємося від джерела світла, нас відкинуло на відстань, рівну половині тріщини в скелі.
Але ніде поблизу не було нічого такого, за що можна було б зачепитися або використовувати як орієнтир.
Почувся слабкий звук, сжожий на дзижчання, потім він перейшов в гудіння, потім в глухий рев.
Мені здалося, що неподалік невеликий паровоз штурмував схил пагорба під неможливим кутом, потім я побачив перевернутий водопад, лінію неба під зеленими хвилями. Повз нас стрімко пронеслася паркова лавка, на якій застигла синьошкіра жінка з виразом жаху на обличчі, яка побілілими пальцями вчепилась у цю лавку.
Я з поспішністю відчаю поліз у кишеню, усвідомлюючи, що ми можемо бути знищені в будь-який момент.
— Що це? — Прокричав Люк мені у вухо.
Він ледь не вивернув мені руку, за яку відчайдушно чіплявся.
— Буря у Відображенні! — Крикнув я у відповідь.
Потім я додав без всякої на те потреби:
— Тримайся!
Вітер жбурнув мені в обличчя якусь істоту, схожу на кажана, і її тут же віднесло геть, тільки на лівій щоці залишився вологий слід.
Потім щось ударило мене в ліву ногу.
Повз нас проплив перевернутий гірський хребет, корчачись в агонії…
Рев ще більше посилився. світло, що оточувало нас, запульсувало, закружляло широкими кольоровими стрічками. Теплові лампи, вітрові гонги.
Раптово я почув крик Люка, немов його вдарило, але не міг обернутися, щоб допомогти йому. Ми перетнули район спалахів, які нагадували блискавки, де волосся на моїй голові піднялося дибки, а по шкірі пробігли мурашки.
Я намацав у кишені колоду Карт і витягнув її. У цей момент нас почало обертати, і я злякався, що Карти вирве в мене з рук. Я міцно стиснув їх, побоюючись перебирати і знайти потрібну, притискаючи їх до грудей, потім я повільно і обережно підняв їх вище.
Та, що лежала зверху, повинна була стати нашим виходом з положення, що створилося.
Навколо нас набухали і лопалися величезні темні пухирі, виливаючи солодкий отруйний дим.
Піднявши руку, я побачив, що шкіра стала сірою, забарвлюючись люмінесцентними розводами. Рука Люка, яка міцно стискала мою, здавалася рукою мерця, а коли я кинув на нього погляд, мені відповіла безглуздою усмішкою мертва голова.
Я відвернувся і знову сконцентрував свою увагу на Картах. Мені було важко сфокусувати погляд крізь оточуючу нас сіру каламутну пелену, крізь дивне спотворення перспективи, але я нарешті все ж зміг розглянути Карту. Це був шматочок покритого травою берега… я неначе вже колись його бачив… як давно це було?
Берег, оточений нерухомою водою, виступаючий край незрозумілого кришталевого виступу, що стирчав в полі зору праворуч…
Люк спробував мені щось прокричати, судячи з долинаючих з-за спини звуків, але я не міг розібрати ні слова.