Я продовжував вдивлятися в Карту, і вона поступово стала яснішати, але занадто повільно.
Щось сильно вдарило мене під праве ребро.
Я змусив себе не звертати уваги на ці дрібні неприємності і продовжував концентруватися на Карті.
Нарешті зображення на Карті неначе поплило до мене назустріч, стало об'ємнішим.
Я відчув знайомий холодок, коли зображення поглинуло мене, а я — його. Майже елегійна тиша стояла над цим озером.
Я впав обличчям у траву, серце стукало, як молот, боки ходили ходором, ребро сильно нило… Я ледве дихав, і суб'єктивне відчуття вируючої навколо реальності ще не залишило мене, як вторинне зображення шосе в закритих очах після цілого дня виснажливої їзди в машині.
Вдихаючи солодкий запах води, я втратив свідомість.
Я смутно відчував, що мене наче кудись тягнуть, несуть… потім мені начебто допомагали йти самостійно… Потім послідував період повного безпам'ятства, який перейшов у сон.
Я йшов по вулицях зруйнованого Амбера під низько навислим небом. Кульгавий ангел з вогненним мечем промчав у височині наді мною, завдаючи жахливих ударів. І там, куди ударяв меч, піднімалися дим, пил і полум'я. Німбом ангелу служило моє Колесо-Привид, яке випускало могутній потік жахливого вітру, який обтікав обличчя ангела, немов іскриста пелена, і сіяв страх і руйнування всюди, де вітер торкався землі.
Палац був наполовину зруйнований, неподалік стояли шибениці, в їх петлях гойдалися мої родичі. В одній руці я стискав меч, з зап'ястя звисав Фракір. Я підіймався наверх, наближаючись до місця битви з чорною Немезидою.
Поки я дерся по кам'янистому шляху, мене охопило моторошне відчуття, немов моя поразка неминуча і вирішена заздалегідь. Але я вирішив, що якщо і так, жахлива істота піде звідси з ранами, які їй довго доведеться зализувати.
Воно помітило мене, коли я був уже близько, і обернулося в мою сторону.
Обличчя його було ще закрито, але воно вже підняло меч. Я кинувся вперед, шкодуючи лише про те, що в мене не вистачило часу отруїти лезо мого меча.
Я двічі описав мечем коло, ухилився від удару і сам вдарив кудись в ліве коліно ворога.
Послідував спалах світла, і я почав падати. Навколо мене летіли осколки вогню, немов вогняні сніжинки в заметіль.
Я падав немов цілу вічність, навіть з половиною, поки, нарешті, не опустився спиною на плаский камінь, розкреслений як сонячний годинник, ледь не опинившись простромленим великим гострим штирем, що стирчав посередині циферблата.
Навіть уві сні це було щось божевільне.
У дворі Хаосу не було ніяких сонячних годинників, тому що там не було сонця. Я перебував на краю Двору, у високій чорній вежі. Я виявив, що не в змозі рухатися, не кажучи вже про те, щоб встати.
Наді мною на невисокому балконі у своєму звичайному стані стояла моя мати, Дара, дивлячись вниз на мене з висоти приголомшливої краси і влади.
— Мамо! — Крикнув я. — Звільни мене!
— Я послала допомогу тобі, — відповіла вона.
— А що з Амбером?
— Не знаю.
— А мій батько?
— Не говори зі мною про мертвих.
Раптом на мене стало опускатися тонке, як голка, вістря.
— Допоможи! — Крикнув я. — Швидше!
— Де ти? — Крикнула у відповідь мати.
Вона повертала голову, шукаючи мене всюди.
— Куди ти пропав?
— Я тут! — Заволав я.
— Де?
І я відчув, як вістря торкнулося моєї шиї.
Сон розлетівся на тисячу осколків і зник.
Мої плечі спиралися на щось непіддатливе, ноги були витягнуті вперед.
Хтось стискав моє плече, і чиясь рука торкнулася шиї.
— Мерль, з тобою все в порядку? Хочеш пити?
Я глибоко зітхнув, потім зі свистом випустив повітря і кілька разів моргнув.
Світло навколо було блакитним, світ повний кутів і ліній.
Перед моїм обличчям з'явився черпак.
— Випий — це вода, — сказав він.
Це був його голос.
Я випив всю воду.
— Хочеш ще?
— Так.
— Почекай секунду.
Я почув звук кроків, він кудись пішов. Я дивився прямо перед собою на освітлену розсіяним світлом стіну в шести або семи футах від мене. Потім я провів долонею по підлозі. Вона, здається, була з того ж матеріалу.
Незабаром Люк, посміхаючись, повернувся, і подав мені черпак. Я вихилив його й повернув Люку.
— Будеш ще? — Запитав він.
— Ні. Де ми?
— У великій і зручній печері.
— А де ти взяв воду?
— У сусідній каверні нагорі, он там.
Він показав рукою.
— Там повно води. І до того ж достатньо їжі. Хочеш їсти?
— Поки що ні. З тобою все нормально?
— Кілька синців, — відповів він, — але, загалом, живий. У тебе, здається, переломів теж немає, а поріз на щоці вже засох.