Торн квапливо розшукав телефон Чарлза Грайєра, подзвонив і сказав, що хоче негайно з ним зустрітися.
Несподіваний дзвінок посла не здивував Грайєра. Лікар і сам бачив, що стан Кетрін чимдалі погіршується. Між тривогою і розпачем тепер майже не було межі, і молода жінка кілька разів цю грань уже переступала. Її страх невпинно наростав, і лікар побоювався, щоб вона не зважилась на самогубство.
— Ніколи не можна вгадати, куди заведе цей страх, — сказав він Торнові у своєму кабінеті. — Та мушу вас застерегти, що все йде до надзвичайно серйозного душевного струсу.
Торн, напружено випроставшись, сидів на твердому стільці, а молодий психіатр походжав по кабінету й зосереджено пахкав люлькою, не даючи їй згаснути.
— Я спостерігав таке й раніше, — провадив він. — Це схоже на рух вантажного поїзда, коли локомотив бере розгін.
— Їй погіршало? — спитав Торн, і голос його ледь тремтів.
— Я б сказав так: недуга прогресує.
— Ви можете цьому зарадити?
— Я бачуся з нею двічі на тиждень і вважаю, що їй потрібні частіші сеанси.
— Ви хочете сказати, що вона душевнохвора?
— Сформулюймо це інакше: вона живе в світі своїх фантазій. А ці фантазії досить страхітливі. І вона реагує на ті страхіття.
— Що це за фантазії? — спитав Торн.
Грайєр помовчав, міркуючи, чи варто розповідати все як є. Тоді стомлено сів на стілець і поглянув просто у вічі Торнові.
— Передусім, вона забрала в голову, що ваш хлопчик — насправді не її дитина.
Ці слова впали на Торна, наче грім з ясного неба. Він приголомшено завмер і не міг здобутися на відповідь.
— Правду кажучи, я вбачаю в цьому не так страх, як бажання. Ваша дружина підсвідомо хоче бути бездітною. Я трактую це саме так. Принаймні на емоційному рівні.
Торн і далі вражено мовчав.
— Певна річ, я й думки не припускаю, що дитина для неї нічого не важить, — провадив Грайєр. — Якраз навпаки — хлопчик чи не найдорожче, що вона має в житті. Але чомусь вона вважає, що він становить для неї якусь загрозу. Я не можу сказати, звідки походить цей страх — від материнського інстинкту, емоційної неврівноваженості чи просто від думки, що вона погана мати й не може дати собі раду з дитиною.
— Але ж вона сама хотіла дитину, — нарешті видушив із себе Торн.
— Задля вас.
— Ні…
— Підсвідомо. Вона прагнула довести, що гідна вас. А чим довести це краще, ніж народивши вам дитину?
Торн дивився просто перед себе, і в очах його застиг розпач.
— Аж ось виявляється, що в реальному житті вона безпорадна, — розвивав свою думку лікар. — І вона намагається винайти причину, щоб не вважати себе поганою матір’ю. Вигадує, ніби хлопчик — не її, ніби він — лихо…
— Що ви маєте на увазі?
— Що вона просто не може полюбити його, — пояснив Грайєр. — Тим-то й вишукує причину, чому він не гідний її любові.
— Кетрін вважає, що наша дитина — лихо? — Торн був приголомшений, на обличчі в нього відбивався страх.
— Зараз їй конче потрібне таке відчуття, — сказав Грайєр. — Та річ і в тім, що друга дитина стала б для неї згубною.
— І все ж таки в якому розумінні дитина — лихо?
— Це тільки її фантазія. Так само як і те, що хлопчик — не її.
Торнові перехопило віддих, до горла підступив клубок.
— Не треба впадати в розпач, — заспокоїв його Грайєр.
— Докторе…
— Слухаю вас.
Але Торн не міг говорити далі. Обидва сиділи мовчки, дивлячись один на одного через стіл.
— Ви хотіли щось сказати? — нарешті спитав лікар. Обличчя його було занепокоєне: чоловік, що сидів перед ним, вочевидь боявся говорити. — Містере Торн, як ви себе почуваєте?
— Мені страшно… — прошепотів Торн.
— Ну певне, вас це страшить.
— Я хочу сказати… я боюся…
— Авжеж, цілком природно.
— Щось діється… щось жахливе…
— Атож. Але ви обоє це здолаєте.
— Ви не розумієте…
— Розумію.
— Ні.
— Повірте мені, я все розумію.
Торн, уже мало не плачучи, обхопив голову руками.
— Вам також дається взнаки нервове перенапруження. І, як видно, багато дужче, ніж ви самі гадаєте.
— Я не знаю, що мені робити, — розпачливо промовив Торн.
— Передусім ви повинні дати згоду на аборт.
Торн звів очі на лікаря й похмуро сказав:
— Ні.
— Якщо це суперечить вашим релігійним засадам…
— Ні.
— Але ж ви не можете не розуміти, що це необхідно…
— Згоди я не дам, — рішуче відказав Торн.
— Ви повинні.
— Ні!
Грайєр відкинувся на спинку стільця і вражено подивився на посла.
— Я хотів би знати причину.