— Атож…
— Чи залагодиться все коли-небудь?
— Будемо сподіватись.
Кетрін сумно всміхнулася, і він простяг руку й поправив пасмо волосся, що впало їй на очі.
— Ми ж не лихі люди, правда, Джеремі? — спитала вона.
— Думаю, що ні.
— То чому ж усе проти нас?
Торн похитав головою, не знаючи, що відповісти.
— Коли б ми були лихі, — тихо провадила вона, — тоді б я сказала; гаразд, так і треба. Чи, може, ми все-таки це заслужили? Але що ми зробили не так? У чому коли-небудь схибили?
— Не знаю… — здавлено відповів Торн. Недужа Кетрін здавалася такою беззахисною і невинною, що душу йому затопила хвиля зворушення. — Але тут тобі ніщо не загрожує, — прошепотів він. — А я тим часом поїду на кілька днів.
Вона не озвалася. Навіть не спитала, куди він їде.
— Є деякі справи, — сказав він. — Невідкладні.
— Надовго?
— На три дні. Я тобі дзвонитиму щодня.
Кетрін кивнула головою, і він поволі підвівся, а потім нахиливсь і поцілував її в бліду подряпану щоку.
— Джері…
— Що?
— Вони сказали мені, що то я сама стрибнула… — Кетрін звела на нього по-дитячому ясний здивований погляд. — І тобі вони сказали те саме?
— Еге ж.
— З чого б то мені таке робити?
— Я не знаю, — тихо відказав Торн. — Але ми все з’ясуємо.
— Я збожеволіла? — просто запитала Кетрін.
Торн поглянув на неї і звільна похитав головою.
— Мабуть, усі ми збожеволіли, — сказав він.
Кетрін трохи підвелась, і він знову нахилився до неї й притисся щокою до її щоки.
— Я не стрибнула, — прошепотіла вона. — Мене… штовхнув… Деміен…
Запала важка мовчанка, і Торн поволі вийшов з палати.
Шестимісний літачок «Лір» віз тільки Торна та Дженнінгса. Він летів крізь ніч до Рима, і в його маленькому салоні панувала напружена тиша. Дженнінгс порозкладав навколо себе книжки й примушував Торна згадувати все, що казав йому Тассоне.
— Та не можу я більше, — змучено промовив Торн. — Усе воно наче в тумані.
— Почніть спочатку. Розкажіть мені все, що пам’ятаєте.
Торн повторив свою розповідь про першу зустріч зі священиком, про те, як Тассоне почав його переслідувати й нарешті домігся побачення в парку, де став проказувати якісь вірші.
— Щось там про пучину… — мимрив він, силкуючись пригадати, — про якусь битву… про Рим…
— Треба пригадати точніше.
— Я був тоді дуже збуджений. Думав, що він несповна розуму… Власне, й не слухав його.
— Але ж ви все чули. Отже, можете й пригадати. Ну ж бо!
— Не можу!
— Спробуйте ще!
На Торновому обличчі застиг розпач. Він заплющив очі й силував себе пригадати те, що вперто не пригадувалось.
— Пам’ятаю ще… він умовляв мене повірити в Христа… «Причастіться крові Христової» — саме так він сказав. «Причастіться крові Христової»…
— Навіщо?
— Щоб здолати сатанинське поріддя. Так він сказав: «Причастіться крові Христової, бо тільки тоді ви зможете здолати сатанинське поріддя».
— А ще що казав? — не вгавав Дженнінгс.
— Про якогось старого… атож, про старого…
— Що то за старий?
— Він сказав, що я мушу зустрітися з одним старим…
— Ну, ну!
— Та ні, забув!..
— Він назвав його ім’я?
— М-м… М-магдо… Мегдо… Мегіддо!.. А втім, ні. Це місто.
— Яке місто?
— Місто, куди я маю поїхати… Мегіддо. Атож, саме так воно зветься. Отуди, сказав він, мені доконче треба поїхати.
Дженнінгс уже гарячково копирсався у своєму портфелі, шукаючи географічну карту.
— Мегіддо… — бурмотів він. — Мегіддо…
— Ви чули про таке? — спитав Торн.
— Ні, але майже певен, що це в Італії.
Та виявилося, що це не так. Не було такого міста в жодній європейській країні. Дженнінгс з півгодини нишпорив очима по карті, аж поки згорнув її і безнадійно похитав головою. Тоді поглянув на посла й побачив, що той заснув. Дженнінгс не став його будити, а взявся до своїх книжок з окультизму. Невеличкий літак гудів собі в нічному небі, а він занурився у пророцтва щодо другого пришестя Христового. Його пов’язувалося з пришестям Антихриста, сина сатани, або ж Звіра, дикого месії.
«…І прийде на Землю дикий месія, нащадок сатани в людській подобі. Народить його згвалтована чотиринога тварина. Як молодий Христос ніс по світу любов і доброту, так Антихрист понесе зненависть і страх… і накази він діставатиме просто з пекла…»
Літак приземлився, сильно вдарившись об посадочну смугу. Дженнінгс кинувся збирати книжки, що порозліталися в усі боки.
У Римі дощило, раз у раз гуркотів грім. Швидко поминувши безлюдне приміщення аеровокзалу, Торн і Дженнінгс вийшли до стоянки таксі. Поки машина везла їх через усе місто, Дженнінгс тихенько закуняв. Торн сидів мовчки і, коли попереду постали освітлені статуї на Віа Венето, згадав, як він і Кетрін, тоді ще зовсім молоді, сповнені надій, ходили цими вулицями, тримаючись за руки. Обоє були невинні й кохали одне одного. Йому пригадався запах парфумів Кетрін, її мелодійний сміх. Закохані відкривали для себе Рим, як Колумб колись відкривав Америку. Так наче все місто належало тільки їм. Тут-таки вони вперше віддались одне одному. І тепер, вдивляючись у ніч, Торн подумав про те, чи випаде їм колись знову зазнати любощів…