— Дженнінгсе!
Та більш не чути було ані звуку. Торн подався шукати Дженнінгса в тому лабіринті напівзруйнованих кам’яних ідолів. Посувався він повільно. Черевики чвакали в розгрузлій землі. Нараз перед ним наче із землі виросла якась страхітлива кам’яна химера, і йому стало моторошно. Мертвотна тиша довкола була важка й гнітюча. Все, що його оточувало, здавалося, раптом завмерло. Таке відчуття Торн уже колись спізнав. Тоді, в Пірфорді, коли він розгледів у темряві двоє жовтих блискучих очей, що пильнували за домом. Отож і тепер зупинився, подумавши, що й тут хтось може за ним стежити. Він поглянув на статую, яка сполохала його, і раптом помітив поряд велике розп’яття, вкопане в землю догори ногами. Торн прикипів до місця. Звідкись із-за кущів почулася хода. Хтось швидко простував до нього. Торн порвався був тікати, але ноги не корились йому, і він став наче вкопаний, з розширеними від жаху очима.
— Торне!..
Це був Дженнінгс. Засапаний, з нестямним поглядом, він продирався просто крізь кущі. Торн важко дихав, його аж тіпало. Дженнінгс швидко підійшов до нього. В руках у нього був залізний ломик.
— Знайшов! — вигукнув він. — Знайшов!
— Що ви знайшли?
— Ходімо! Йдіть за мною!
Майже бігцем вони рушили вперед. Дженнінгс перемахував через могили та повалені надгробки незгірш за справного солдата в бігу з перешкодами. Торн з останніх сил намагався не відставати від нього.
— Ось вони! — сказав Дженнінгс, зупинившись на прогалинці між надгробками. — Погляньте! Це те, що ми шукали.
Перед ними були дві могили поряд. На відміну від решти поховань, вони мали порівняно недавній вигляд; одна була звичайного розміру, друга — маленька. У головах — непримітний надгробок з іменами та датами.
— Бачите число? — збуджено спитав Дженнінгс. — Шосте червня. Шосте червня! Чотири роки тому. Мати й дитина…
Торн повільно підійшов і став, дивлячись на порослі травою пагорбки.
— Ці дві тільки й є свіжіші на всьому кладовищі, — гордо промовив Дженнінгс. — А решта всі такі давні, що й написів не розібрати.
Торн не озивався. Потім укляк біля могил і стер з надгробка порох і засохле болото, щоб прочитати написи.
— Марія Аведічі Сантойя… — вголос проказав він. — Дитя Сантойя… In morte et in nate amplexantur generationes.
— Що воно таке?
— Латина.
— А що означає?
— У смерті… і народженні… покоління з’єднуються.
— Оце знахідка!
Дженнінгс укляк поруч Торна й з подивом побачив, що той плаче. Глухо ридає, похиливши голову. Дженнінгс почекав, доки він заспокоїться.
— Ось воно… — здавлено промовив Торн. — Тепер я знаю… Тут лежить моє дитя.
— І, певно, жінка, що народила дитину, яку ви виховуєте.
Торн запитливо поглянув на нього.
— Марія Сантойя, — пояснив Дженнінгс, показуючи на надгробок. — Тут лежать мати й дитина.
Торн непевно похитав головою, ще не усвідомивши змісту його слів.
— Подумайте, — сказав Дженнінгс, — ви ж питали Спіллето, де мати. Ось вона, мати. А можливо, тут-таки й ваша дитина.
— Але чому тут?.. У такому місці…
— Цього я не знаю.
— Чому на цьому страшному кладовищі?..
Дженнінгс дивився на Торна. Він і сам нічого не розумів.
— Є лиш один спосіб усе з’ясувати, Торне. Коли вже ми знайшли ці могили, то зможемо докопатися й до решти.
Він заніс ломика й увігнав його в землю. Ломик угруз майже до руків’я і, глухо вдаривши у щось, спинився.
— Це буде не дуже важко. Домовини всього за фут чи півтора під землею.
Дженнінгс роздовбав ломиком злежану землю, тоді заходився розгрібати її руками.
— Ви не хочете допомогти? — спитав він Торна.
Той знехотя взявся до роботи. Від холодної землі пальці в нього одразу почали дубіти.
Через півгодини, брудні, мокрі від поту, вони відкинули з бетонних домовин останні грудки землі. І лиш тоді розігнули спини.
— Дух чуєте? — спитав Дженнінгс.
— Еге ж.
— Мабуть, ховали поспіхом, не дотримуючись правил.
Торн промовчав. Душу йому краяв біль.
— Котру першу? — спитав Дженнінгс.
— А може, не треба цього робити?
— Треба.
— Якось воно не по-людському…
— Коли хочете, я покличу шофера.
Торн зціпив зуби й похитав головою.
— Тоді берімося, — сказав Дженнінгс. — Спершу велику…
Він підважив бетонне віко ломиком і трохи посунув його вбік, рівно настільки, щоб можна було вхопитися пальцями за край.