— Як ваше прізвище?
— Так, як і твоє, — Завадовська, Янеку!
— Це прізвище я вперше чую. А вас вперше бачу. Я хочу до свого дому! — вигукнув він і заходився рвати на собі піжаму. Жінкам довелося угамовувати хворого, щоб не впав з дивана.
Медсестра невдоволено хитнула головою і підійшла до столика. Шприц, голка одноразового користування, ампули з ліками — все лежало напоготові. Гірше було з хворим, що відбивався з силою, яку годі було в нього підозрювати. Спільними зусиллями, допомагаючи собі й колінами, жінки нарешті його втихомирили. Медсестра загнала голку в м'яз, і рідина повільно витекла. Укол подіяв майже відразу, чоловік стулив повіки й заснув.
— Коли прийде доктор Балицький? — спитала Ірена й зиркнула на стінний годинник: було вже близько півночі.
— Обіцяв, як тільки скінчить ранковий обхід у лікарні, тобто десь годині о десятій — пів на одинадцяту. — Медсестра витирала спітніле обличчя, — А зараз лягайте, тепер він спатиме довго. Я повинна об одинадцятій бути в лікарні. А на вас іще чекає важкий завтрашній день.
Лікар з'явився незабаром після десятої ранку. Він обмінявся з медсестрою кількома словами, й та пішла. Невиспана й знервована Ірена провела його в сусідню кімнату, пригостила кавою й розповіла, що відбувалося вночі.
— Хіба ж він міг отак зненацька втратити пам'ять? — тремтячим голосом спитала вона. — Не впізнає ні мене, ані своєї кімнати. Може, це від тих уколів?
Лікар заперечливо похитав головою. Він був людина немолода й досвідчена, а що найголовніше — ставився до пацієнтів доброзичливо.
— Від уколів ні в якому разі. Але це могло статися, коли він, припустімо, прийняв обезболююче. Трапляється, хоча дуже рідко, що організм саме так реагує на тутокаїн. Та де б він міг узяти це обезболююче? Ви нічого не можете сказати?
— Ні. Хоча… він же хімік і працює в фармацевтичному кооперативі. Може, в них там є той тутокаїн? А що воно таке?
— Якщо пояснювати стисло, — посміхнувся лікар, — то він подібний до новокаїну. Знімає біль. Що ж до побічних проявів, то тутокаїн викликає судоми, притуплює реакції й негативно діє на пам'ять.
— Це минеться?
Жінка наче прикипіла очима до його вуст, вважаючи, мабуть, що медики пророки й не можуть помилитися. «О, якби це було так!» — подумав лікар і відповів, що хвороба повинна пройти, хоча насправді аж ніяк не був цього певен.
— А чого він міг замірятися на своє життя? — спитав лікар. — Я його зовсім не знаю, досі моєю пацієнткою були ви, а не ваш чоловік. Пробачте, я волів би не втручатись у ваше особисте життя, але… чи не страждав він якоюсь хворобою, котру приховував од інших? Є чимало різновидів психічного стану, коли людина спроможна умовити себе, що хворіє, скажімо, на рак, якого в неї насправді немає.
— Справа не в хворобі, — відповіла Ірена. — Але він, певний час був пригнічений, а не хотів мені нічого розповідати. Якось я побачила, що він палить листа. Були ще й дивні дзвінки по телефону, після них Янек ходив засмучений і мовчав. Ні, докторе, я знаю, про що ви хотіли спитати. Ми жили… тобто живемо в цілковитій злагоді, і ніхто з нас не заплутувався в жодні побічні серцеві або сексуальні справи. В цьому я впевнена.
Лікар подумав, що саме в цьому жоден чоловік і жодна дружина не можуть бути впевненими, але вголос висловлюватися не став. Він волів почути якнайбільше, та в цю мить хтось настирливо подзвонив у двері.
— Даруйте, піду подивлюся, хто там…
Жінка вийшла до передпокою. Доктор Галицький знову глянув на хворого, але той і досі спав. Тоді лікар сів поряд і заходився розглядати картини на стінах та чудові антикварні меблі. З передпокою почувся роздратований голос, до якого відразу ж приєднався другий. Завадовська намагалась угамувати гостей, але марно. За хвилину двері розчинилися, й до спальні не увійшло, а просто вдерлося двоє чоловіків.
— Це ж нечува… — почав був один з них і стенувся розглянувшись.
— Благаю вас, не треба його будити! — пошепки сказала Ірена. — Чоловікові дали снодійне, він дуже хворий. Прошу вас, перейдімо до сусідньої кімнати.
— Зараз! Хвилинку… — Другий чоловік, старший, підійшов і схилився над хворим, але в цю мить лікар вирішив, що зобов'язаний втрутитися.
— Пробачте! — Він рішуче відсторонив чоловіка й, мов на сторожі, став біля хворого.
— А ви хто такий? Чи не родич?
— Ні. Я лікар, моє прізвище Балицький, і я не дозволю тут жодних інцидентів. Це мій пацієнт, важко хвора людина.
— Коли він так важко хворий, то чому не в лікарні? — в'їдливо спитав другий чоловік.