— Бідолашний братик, — сказала вона й поцілувала мене ніжно й по-юному невміло.
Горшки в печі закипіли.
— О! — сказала вона, ніби спам’ятавшись. — Треба нести їсти твоєму батькові! Ми побачимося сьогодні ввечері, і завтра вранці…— сказала вона, пораючись біля горшків, потім узяла два найповніші, усміхаючись очима й вустами, вийшла в двері й пішла селом.
Невдовзі по цьому прийшов і мій тато, бо дівчина сказала, що я вдома. Він стиснув мене в обіймах. Голова його побіліла ще дужче, зморшки на чолі й на обличчі стали ще глибші — ось і всі переміни, які я помітив, — але й того досить, щоб зворушити мене до сліз.
Так і почалось моє сімейне життя-буття, одноманітне й незворушне, мов сама смерть. На горищі я знайшов книжку з червоним обрізом у шкіряній оправі, поїденій міллю — у ній було кілька оповідок, переписаних від руки, давнім письмом, кожна заголовна літера виведена червоним… нечіткий спомин про того старого священика, який номер багато літ тому. З цією книжкою в руках я від ранку й до вечора вилежувався в затінку на призьбі під хатою й машинально розгадував старовинні слова, або втуплювався очима в почорнілі балки під стріхою, аж поки відчував, що хтось хапає мене й затуляє очі… то була Фініца, вона клала мою голову собі на коліна, починала загадувати загадки, розповідати байки, або ж півголосом наспівувала сільських пісень із хори чи поспівки, не випускаючи з них жодного слова. Цілий вечір голова моя лежала в неї на колінах, аж поки поверталася з гір, сито мукаючи, худоба, корови повагом несли важке від молока вим’я, а тронки ліниво й меланхолійно видзвонювали в ніжному вечірньому повітрі.
На просторах Трансільванії палахкотіла революція, але мені було байдуже до всього: я був мертвий для життя… Цілковита байдужість, ліньки думати, ліньки відчувати, найглибше й найідіотичніше отупіння — ось що зробила з мене любов до жінки. Навіть саме ім’я — Поесіс — не могло вже викресати в мені жодного почуття. Це було щось, що давно вже померло для мене, я його давно забув, і мені важко було його пригадати, бо душа моя оніміла, а розум висох…
Настала осінь і визолотила кодри на плечах старих гір, на їхніх вершинах дедалі частіше з’являлися тумани — врешті одного дня ми зустрілися з першими сніжинками, які невагомо ковзали, мов блискучий пух, у туманному й прохолодному гірському повітрі. Селами прокотилася чутка, що румуни піднялися проти угорців, і Володар сивих кодрів та суворих гір скликає орлів з їхніх скелястих гніздовищ під прапор свободи. В холодному повітрі за' кам’янілих гір майорів трикольоровий стяг, жила свобода Трансільванії.
Однієї ночі я побачив величну виставу. На вершинах гір, на їхніх кам’янистих чолах один по одному загорялися, вибираючись дедалі вище, великі вогні — здавалося, ніби гори спалахують самі собою. Довкола вогнів збиралися групами люди, на їхніх плечах виблискували в повітрі списи… списи, зладновані з кіс, які згодом наганяли жах на наших ворогів. Обмотавши солом’яними перевеслами колеса й підпаливши, повстанці пускали їх з вершин гір і ті котилися з демонічною швидкістю, аж поки й губилися з гуком десь у глибині прірви, аж у серці землі. З вершин гір перекликалися й трембіти, наче мідні душі гір пробудилися й віщували кінець світові. А на верхах загорялися все нові й нові вогні, ніби червоні очі казкового велетня. Старі кодри глухувато потріскували від морозу, зорі й місяць видавалися ще блідішими на небі, а небо ще сірішим. Це було одне з тих величних видовищ, з тих велетенських картин, які тільки Бог може намалювати на простертому полотні всесвіту перед спантеличеними очима і впокореними серцями.
Революція тим часом уже вступила в гори. До нас, підгірнії, приходили гонведи, щоб рекрутувати юнаків, але вони давно вже подалися до Янку. Поважніші люди сподівалися, що я очолю їх, але я в своєму стані був байдужий і нечулий до подібних справ. Однак у село часто навідувалися посланці Янку, іноді цілі загони зупинялися в нас на нічліг, щоб зникнути вдосвіта з-під самісінького носа гонведів.
Однієї ночі я почув по сусідству стрілянину. Стривожений, підхопився з ліжка, вийшов надвір і поглянув через паркан, тримаючись за його кілки, на сусідню хату. Хату оточили гонведи, кілька з них гатили прикладами рушниць у двері, намагаючись висадити їх.
Зненацька у вікнах хати блиснули постріли, почулися крики нападників — двері швидко розчахнулися, і з хати вискочив простоволосий юнак із шаблею в зубах, тримаючи в витягнутих руках по пістолету, і одразу ж розрядив їх у голови тих, що стояли біля дверей. Услід за ним із хати ринула юрба людей, озброєних списами. Колючи направо й наліво, проклавши собі дорогу, вони розсипались і сховались за скелею, тільки зблискували, зникаючи, цівки їхньої зброї, посилаючи прощальні постріли в тих, що зараз метушилися біля хати.