Мені здалося, ніби я знаю цього простоволосого юнака. Хоч я й бачив його лише при зблисках пострілів, все одно був певен, що це не хто інший, як Йоан.
Я повернувся до хати й знову ліг, однак не міг навіть заплющити очей від думок. Якщо це справді Йоан… а це ніяк не виходило в мене з голови… отже, якщо це справді він, то рішення моє ставало ясне… я повинен іти разом з ним.
Я перевертався в ліжку, ніби всі демони ввійшли в мою розбуркану душу, мене мучили сни наяву… сни з залізними кігтями. Я крутився на всі боки, повертався до стіни… але стіна була розмальована червоними ликами, схожими на дерев’яні ікони в старих церквах, я повертався до печі, але вугілля, що сизо жевріло там, видавалося червоними очима демона, які жахливо крутилися, а в зеленкуватому диму, що вився вгору, я вбачав розпатлане сиве волосся розлюченої фурії. Я заплющував очі, щоб прогнати ці видіння… Нарешті сон подолав мене, але під час сну в мене боліла голова й шалено калатало серце. В мозок мені впився якийсь дерев’яний кіготь, на груди ліг камінь, хтось ніби душив мене, стискував довгою страшною рукою й жбурляв у темну безодню, куди я довго-довго падав… І там, поміж небом і пеклом, побачив кам’яний гостряк зламаної скелі, на яку я мав упасти. З жахливим криком сіпнувся, щоб хоч трохи змінити напрямок падіння тіла, але тієї ж миті вдарився об скелю, і мене пронизав страшенний біль… я розтрощив своє тіло об неї… І — прокинувся…
Я справді впав… але тільки з ліжка. Вогонь ще мерехтів у печі, перед іконою божої матері блимала маленька лампадка, освітлюючи її святий лик. Осінивши себе хрестом, я хутенько підвівся.
Про те, щоб заснути, не могло бути й мови, але й сидіти в хаті я вже не міг; тож і вирішив підкоритися своєму першому поривові — піти світ за очі. Я підкинув хмизу в вогонь, він весело затріщав і запалахкотів, викидаючи іскри. Підсунувши ближче до вогню низенького стільчика, взяв у кутку хатинки батькову косу і, присівши на стільчик, почав при світлі полум’я ретельно обтісувати ножем кісся, щоб перетворити його на спис.
Я припасував косу, аби вона рівно стриміла на кіссі, потім, узявши кам’яний брусок, почав гострити лезо, особливо кінчик коси, аж поки він став гострим, мов бритва — попади на нього волосина, то розсіклася б навпіл.
На щастя, тато спав так міцно, що не чув ні того, як я гострив косу, ні того, як потім, діставши з-під ліжка два довгі заіржавілі пістолети, набив їх рушничним порохом із волового рога й засунув за пояс, накинув на себе старий сіряк, на голову надів смушеву шапку, поклав спис на плече й вийшов з хати.
Надворі було холодно, повний місяць плив по голубій пиві неба. В сусідній хаті, де сталася сутичка, двері були відчинені навстіж, посеред хати на землі горів великий вогонь, розпалений солдатами, самі вони, з люльками в зубах, сиділи, вмостившись на сіні, відклавши вбік рушниці; на вогні кипів великий горщик, солдати, вряди-годи перекидаючися словами, спльовували то в вогонь перед собою, то вбік. Обличчя в них люті, звірині. Їхні осідлані коні стояли надворі, прив’язані до паркану — серед них був один розгнузданий, бо хрумкотів кинутим йому сіном.
Я обійшов хату ззаду, шаснув біля сірого коня, обминувши розчинені двері. Витягнув з-за пояса ножа й швидко перерізав поводи, прив’язані до паркану, поклав руку на кінську гриву, миттю скочив у сідло і пришпорив так, що в сірого аж боки загули. Мов ошалілий, він звівся дибки, заіржав раз і рвонув з копита; я полетів крізь ніч, не оглядаючись, ніби мене ніс дух жаху. Позад мене гримнув постріл, куля свиснула біля вуха, але кінь з попущеними поводами, спонукуваний тільки ударами під боки, мчав, пронизуючи своїм гарячим спітнілим тілом холодне нічне повітря. Мене так підкидало в сідлі, що все в мені переверталося. Спис, якого я тримав на плечі, виблискував при світлі місяця і зі свистом розрізував пітьму, а гірське каміння віддавалося під кованими копитами коня білими іскрами та глухою луною.
Кінь ніс мене, не зупиняючись, і збоку могло видатися, ніби я лечу поміж небом і землею верхи на якомусь невидимому духові, на казковому драконові, в якого одна щелепа до неба, а друга до землі. Скільки я так летів, не знаю, аж ось кінь спіткнувся, а далі пішов тихше, важко дихаючи, з рота в нього клоччям падала піна. Я навіть не помітив, коли гори залишились позаду, і я опинився на рівнині.