Невдовзі ми вже опинилися біля огорожі парку. Бульдог почав був гавкати, розбуркуючи нічне повітря своїм хрипким валуванням, але за шумом пиятики, що панувала в палаці, за дзвоном келихів ніхто його не почув, і він, невдоволено загарчавши, побрязкотів ланцюгом і потягнувся до свого встеленого соломою лігва. Аби не потривожити його, ми обійшли палац з другого боку й перебралися через огорожу. Палац був двоповерховий, балкон на другому поверсі виходив у сад, під балконом — нерівно вимощена плитами бруківка.
В усіх кімнатах на першому поверсі були накриті столи… Гонведи, поставивши рушниці під стіною, пили, сміялися, співали.
Я розставив діток, тих, що мали рушниці, біля вікон, і за моєю командою вони відкрили вогонь. Кулі засвистіли у просторих залах, бенкетуючі перелякано підхопилися; одні ще шкірилися своїй смерті… у других повипадали келихи з рук, а більшість, забувши і про зброю, і про все на світі, кинулися в двері.
— Вперед! — вигукнув я, висадив віконну раму й першим стрибнув до зали. — За мною!
Усі, скільки їх залишалося в залі, були порубані. Ми схопили їхні заряджені рушниці і, біжучи по просторих, освітлених кімнатах палацу, знищували тих, що потрапляли нам назустріч.
На вежі палацу вдарив на сполох запізнілий дзвін, всередині рушничні постріли й розпачливі крики помираючих перемішалися з радісними вигуками наших вояків. Я з Йоаном кинувся по сходах на другий поверх. Двері з тріском розчахнулися, і ми потрапили в велику залу, яка виходила на балкон, крізь його шиби заглядав місяць, виринувши з-за хмар. Місяць освітив стіну, обвішану зброєю. Зненацька в темряві блиснули двоє переляканих очей… якийсь високий чоловік метнувся з кутка до нас. Витягнувши руку з пістолетом, я вистрілив і при спалаху пострілу побачив перекошене, але дуже знайоме обличчя.
— Це він! — закричав я розлючено.
То був коханець Поесіс.
Тої ж миті Йоан кинувся до нього, але граф, ухопивши його самого, однією рукою відчинив балконні двері, другою хотів був викинути його на камінний брук. Я блискавично відтяв шаблею руку, яка вчепилася Йоанові в груди… і мій друг упав разом із мертвою рукою. Другу руку з пістолетом граф спрямував мені в лоб. Йоан, підхопившись із підлоги, ударив його кинджалом у лікоть і підбив руку вгору, відтак куля свиснула в моєму волоссі. Йоан вчепився угорцеві в горло, а той вгризся в нього зубами, і хто знає, чи не пробив би він йому зубами черепка, та Йоан розмахнувся блискучим кинджалом і вгородив його ворогові в тім’я з такою силою, що ніж глибоко зайшов у мозок. Неймовірний крик — і все.
До зали вбігли наші люди із смолоскипами. Йоан упав на угорця. Я підступив ближче з запаленим смолоскипом. Оскалені зуби ладні кусати… гримаса жаху, розвалена голова… щелепи ніби вимелювали сизу отруйну слину, що спливала з кутків рота.
Я з невимовною ненавистю дивився на цього чоловіка, який забрав у мене все, а тепер був лише трупом. Дітки зі сміхом знімали зброю із стіни й ділили її між собою…
Спустившись парадними сходами, ми зайшли до великої кімнати, де стояли накриті столи; відчинили вікна, викинули через них усіх убитих і самі всілися за столи, так ніби й не сталося нічого, наче ми просто прийшли на гулянку.
Хтось, мабуть, подумає, ніби такого бути не може, але коли хтось знає, що революція й постійна загроза смерті роблять людину байдужою до власного життя, перетворюють убивство й боротьбу в нормальний стан людини, той зрозуміє не тільки наш стан, а й весь наш вік, де головне заняття народів — битви і грабунки.
Це один з багатьох випадків того року. Але я хочу розповісти про другий, який мені коштував дуже дорого.
На Муреші стояв плавучий млин одного саса, в якого ми завше купляли муку, а за те сас вимушений був мовчати перед угорськими патрулями, що нишпорили тут. Млин легенько погойдувався на Муреші, оглушливо-громохкі його колеса крутилися, мов два чорні дракони, котрі мили свої брудні дерев’яні кості в білій від піни річці, а сас, опасистий, з червоним, круглим, наче місяць уповні, обличчям, у брилі із широкими, мов стріха, крисами походжав у білому фартусі, засунувши руки в кишені, серед сили-силенної селян, що прибули з мішками млива, і кожен заразом привіз цілий мішок історій, байок, новин, отож млин скорше нагадував ярмарок, аніж сільський млин.
Часто і я, невідомий нікому, сідав на мішок борошна, запалював люльку й, насунувши бриля на очі, вслухався в хихотіння дівчат, у мудрі оповідки стариків, у лайки чоловіків, у запаморочливо ніжне звучання древньої скрипки, яку старий циган примушував то сміятися, то плакати. Обличчя в нього смагляве й виразисте, борода біла, мов сніг, очі згасли й вицвіли од старості, голі волохаті груди ледь прикриті брудною сорочкою, руда овеча шапка така ветха, що крізь дірки в ній подекуди пробивалося сиве старече волосся: ось так і сидів він на поламаних колесах, кинутих у кутку млина, і оповідав не язиком, а струнами.