— Гм! Так, так! Там має бути мрія мого життя…
І немовби злякавшися своєї недбалості, бо залишив шафу відчиненою, жебрак швидко кинув у неї пергамент і поспіхом замкнув її сталевим ключем… Опісля став походжати по кімнаті… В кутку стояв горщик із землею… Жебрак висипав землю на підлогу… На дні горщика були золоті монети… З якоюсь дивною жадобою він зав’язав гроші в стару ганчірку й сховав вузлик за пазуху… Все, що робив, здавалося йому природним, однак якби спитав себе, чому так чинить, не зумів би пояснити… Діяв несвідомо, інстинктивно, як тварина, що робить усе необхідне, не знаючи навіщо.
Старий підстриг бороду й чуба іржавими ножицями… відкрив ветху почорнілу скриню… дістав з неї гарне оксамитове вбрання й переодягнувся в нього… Вийняв із скрині дзеркало й оглянув себе в ньому… потім знайшов бузкового кольору пляшечку з парфумами й побризкав одяг…
Коли вийшов з церкви в капелюсі із золотим шнурком, у розкішному вбранні з гудзиками із самоцвітів, з оздобленими діамантами перснями на пальцях, то мав вигляд багатого літнього дворянина. Через якийсь час зупинився біля старовинного палацу, збудованого в гарному мавританському стилі, перед яким розкинувся сад з розквітлими деревами, оточений решітчастою залізною огорожею з позолоченими гострими шпичаками… Підступив до склепінчастої брами й подзвонив… Відчинив йому воротар і вклонився аж до землі… Старий попростував тінистою каштановою алеєю до високих сходів, накритих балдахіном на стовпах, схожих на стебла лілії, і ввійшов у палац… Швидко піднявся застеленими м’яким килимом сходами до розкішної зали, на стінах якої невиразно вимальовувалися в присмерку місячного світла похмурі картини. Коло вікна сиділа в кріслі висока бліда дівчина. Коли він зайшов, вона здивовано повернула до нього голову… Старий підійшов до неї…
— Це ви, сеньйоре? — тихо спитала вона… — Сідайте навпроти мене… Маю вам багато що сказати…
В її великих темних очах стояло невимовне страждання. Дівчина не плакала, та було видно, що вона в розпачі.
— Говори, моя дівчино.
— Сеньйоре… моя родина вирішила, що я маю стати вашою дружиною… і мушу нею стати, бо не годна чинити опір… Але я не можу вас любити. Кохаю молодого рицаря, молодого і вродливого, а ви старий… Однак, відколи я вас, маркізе, зустріла, мені здалося, що у вас шляхетний характер, що ви не захочете, аби я пожертвувала собою ради цього шлюбу, який не принесе щастя ні вам, ні мені…
— Я люблю тебе, сеньйоро, — сухо й коротко відповів маркіз. — Проте не хочу зробити тебе нещасною… Коли бачу тебе біля себе, стаю егоїстом, бо ти дуже вродлива… Я, панночко, відмовляюся від твоєї руки, але тільки з однією умовою… її, зрозуміло, дуже легко виконати… Я мушу негайно, цього вечора, покинути ваш дім… Звели запрягти карету, і я поїду… Будь така ласкава і дай мені ручку та папір, щоб міг написати про свою відмову… Запроси батька й двоюрідного брата як свідків… бо я хочу, щоб ти була щасливою…
Дівчина, спаленівши від радості, вийшла, наказала приготувати карету для маркіза, привела батька й двоюрідного брата…
— Що сталося, маркізе?.. Ви відмовляєтесь від…
— Стривайте, графе! Не гаймо часу. Ви намагалися зробити нещасною вашу дочку, а я не хочу, щоб моє багатство було причиною цього… Знаю, графе, ви вбогий… отож дарую у придане молодій, од якої відмовляюся, половину мого майна… Можете покликати нотаріуса…
Нотаріуса негайно покликали, і маркіз продиктував дарчу. Граф зі сльозами на очах гаряче дякував йому. Дівчина з двоюрідним братом стали перед ним на коліна, поцілували його руки… Він їх поблагословив і поспіхом вийшов надвір. Карета стояла готова, коні нетерпляче пофоркували… Тоді маркіз швидко вернувся назад до палацу, зайшов до слабо освітленої кімнати. Тут, на ліжку, лежав старий, як дві краплі води схожий на нього. На стільці був складений такий же, як і в нього, одяг… Старий спав глибоким сном… «Так, так! — говорив він уві сні.— Не дивуйтеся… я відмовляюся від руки доньї Анни… і дарую їй половину мого багатства».