— Йому сниться те, що я вчинив, — сказав маркіз тихим голосом. — Тим краще… тим краще…
Маркіз спустився в двір, сів у карету, і вона поїхала спершу довгими вулицями міста, потім помчала польовою дорогою… Поле здавалося просторим зеленим полотном, поцяткованим букетами з різноманітних квітів. Маркіз їхав довго, десь до другої години ночі.
Стародавній замок із запущеним садом височів на схилі горба… Ця будівля з розваленими стінами нагадувала купу каміння. У парку стояли сухі дерева, на їхніх стовбурах росло безліч молодих тонких дерев. Наче в старому лісі, тут на рештках зогнилих пнів здіймалася нова поросль… Карета заїхала в зарослий травою й здичавілими кущами двір, зупинилася перед сходами… Маркіз відпустив карету і ввійшов до високих темних кімнат замку. Холодні стіни в них були обличковані квадратними кам’яними плитами, меблі старовинні й вицвілі, картини в рамах чорного дерева невиразні й похмурі. Маркіз запалив свічку в срібному свічнику й почав ходити просторими й порожніми кімнатами, згадуючи давнину. Поважні портрети, що висіли повсюди на стінах, здавалося, дивилися на нього зі своїх рам.
Згодом маркіз потрапив до високої, без вікон, кімнати… Крім тих дверей, у які він зайшов, інших не було… Він зачинив їх за собою, заклав зсередини залізною штабою… підступив до стіни з квадратних кам’яних плит, натиснув рукою в одному місці… Кам’яна стіна повернулася, наче на завісах… Присвітивши свічкою, маркіз швидко стрибнув у отвір і став перед сходами, що вели в підземелля, засунув стіну на місце і почав спускатися сходами, що глухо гули в нього під ногами… Застояне повітря тисло груди… Через якийсь час він опинився в просторій підземній залі. У склепінчастих нішах стояли кам’яні статуї середньовічних рицарів у залізних латах і дивилися на нього холодними очима… На цвяху висів плащ… У кутку маркіз побачив бочку з давно зогнилими клепками, поряд з нею срібну чашу.
Маркіз вийняв з діжки чіп. Та нічого з неї не потекло… Певно, осад, що закам’янів довкруг вина, був дуже товстий… Маркіз увіткнув шпагу в бочку й підставив чашу. Пахуче й прозоре, як бурштин, вино полилося з бочки… Маркіз заткнув отвір чопом, підніс чашу з старим напоєм до вуст і випив її до дна. Здригнувся від задоволення. Йому здалося, ніби кам’яні статуї почали гойдатися на п’єдесталах, розмахувати руками. Він постелив плащ на підлогу і, щоб краще бачити, ліг на нього… Статуї зійшли з постаментів і почали танцювати, від ударів їхніх важких кам’яних підошов гуло все підземелля… Статуї тупцяли незграбно, як ведмеді, крутилися, вигукували, лементували, сварилися… Гу-у-уп! гу-у-уп! бу-у-ух! бу-у-ух! Насилу переставляючи ноги, хитали своїми негнучкими тілами, а їх кам’яні очі, сухі й мертві, кружляли разом з одягненими в шоломи головами.
— Хай живе Алманзор! — вигукнула котрась із статуй.
— Хай живе, — відповіла їй луна.
Здавалося, ніби тисячі голосів відповідають на її вигук. Маркіз подумав, що опинився в підземному лабіринті, а це підземелля, в якому він перебуває, тільки його початок… Жахливий тупіт кам’яних рицарів, їхні дикі вигуки, нестримний шал змусили маркіза загорнутися в плащ… Він нічого не говорив… Та, зрештою, статуї навіть не помічали присутності живої людини… Здавалося, ніби він умер або його зовсім немає — лише вони.
Згодом голоси статуй почали тихшати, ставати уривчастими… Вони розповідали, наче старі жінки, сидячи ввечері на призьбі, казки, в яких проходила перед слухачем уся історія іспанського рицарства. Голоси доносилися до маркіза чимраз тихіше й тихіше, поки й зовсім змовкли…. Він заснув.
Коли маркіз прокинувся, від свічки в срібному свічнику залишився тільки невеличкий недогарок, що ледь-ледь блимав… Маркіз помітив на столі в’язку ключів і кілька оплавлених недогарків. Припаливши недогарок від того, що ось-ось мав погаснути, він узяв ключі й відімкнув двері, які вели до сусіднього підземелля. Зі свічкою в простягненій руці зайшов туди… В кутках темного, без жодного вікна льоху стояли скрині, повні срібла… «Ет, срібло…» — подумав маркіз і пішов далі. Відчинив двері до іншого підземелля… Там при червонуватому світлі воскової свічки в скринях блідо заблищали купи золотих грошей. Він підступив ближче, придивився. То були дуже давні монети, з різних епох. Деякі карбовані ще за римлян, інші — трохи пізніше, але всі — дуже давно… Маркіз пішов далі… Відімкнув наступні двері, там на залізних полицях стояли невеличкі скриньки, повні самоцвітів. У одних — алмази, рубіни та ізумруди, в інших — добірні перли… У підземеллі була зібрана людська всемогутність…