Маркіз відчинив ще одні двері і… і побачив накриту білим полотном домовину… Відгорнув набік полотно… Голий череп з вишкіреним ротом, здавалося, сміявся з нього…
«Чого ти кривляєшся? — гнівно подумав маркіз. — Начебто я не знаю, що саме такий кінець людської могутності!»
У душі його знялася буря почуттів… Безліч бажань хвилювали серце, і всі… всі були здійсненні.
— Ех, люди, — мовив він стиха, — я спіймав своє щастя. Маю золото, багато золота, сам не відаю, скільки багатства в моїх руках… Чого тільки не купиш за цей блискучий метал, у якому живуть усі демони світу… Все, все! Велич, славу, корону… розваги… і найцінніше — право і можливість зневажати цілий світ…
— Скільки коштує цнота дівчини? — можу я спитати. — А чого варта любов матері до її вбитої дитини або честь батька, зганьблена безчестям його дочки? Мені називали б великі суми… Значні суми для них, однак не для мене… Скільки коштує прощення церкви за вбивство?.. Чималу суму, проте все ж таки суму… Скільки коштує боже милосердя, коли його виставити на продаж?.. А скільки диявольські насолоди, любов народу, слава, твір генія, щоб купити в нього й увічнити своє ім’я?.. Все, все це продається… — Він люто засміявся. Луна склепінь відповіла клекотом на його жорстокий регіт, і череп мертв’яка в труні, здавалось, також злостиво вишкірив зуби. — Ось я на самій вершині… Ким я був без тебе, холодний і мертвий метале? Жебраком на вулицях Севільї… А ким став тепер, коли маю тебе? Тим, ким захочу… Що є в тобі? Не можу знайти відповіді в твоєму дзенькоті… Що в тобі? Любов? Ні! Де ж вона? Може, дружба, слава, талант? Ні… Бо нічого такого в тобі не бачу… І все-таки ти допомагаєш здобувати все…
Тим часом справжній маркіз Алварес прокинувся вранці в палаці графа після того, як йому приснився дивний сон, який, звичайно, він і гадки не мав здійснити… Він увійшов до зали, де за сніданком зібралася вся родина.
— О маркіз! Який ви молодий! Щось дуже швидко ви повернулися з села… Однак, зрештою, ми маємо нагоду ще раз подякувати вам за щедрий дарунок, який ви нам зробили вчора ввечері… Ви чудова людина, маркізе…
— Я зробив подарунок?
— Ну, а хто ж?.. А в чому річ? Удаєте, ніби не пригадуєте…
— Мені це снилося, проте насправді я нічого не дарував… Навіть і не думав…
Тоді йому принесли документ. Він подивився на нього і здивувався.
— Підпис мій, не заперечую. Однак він підроблений…
— Як це підроблений?
— Я не відмовився від руки доньї Анни і нічого не дарував.
— Але ж учора ввечері… Пригадайте, маркізе…
— Але ж я не божевільний, графе… Хочете поглузувати з мене, ніби я несповна розуму… Моя карета… Я їду! Подивлюся, до чого дійде з оцим даруванням.
— Яка карета? — спитав воротар, міряючи його поглядом з ніг до голови. — Вашої карети й коней, маркізе, у нас немає… Вчора ввечері ви на ній від’їхали в село….
— Я? Я від’їхав у село?.. — здивувався маркіз.
— Так, так! Ви, а хто ж іще…
— Гаразд, брате… я це бачив уві сні…
— Вам, маркізе, приснилася дійсність…
— Замовте для мене поштову карету… Я хочу поїхати додому… Зрештою, можливо, хтось під моїм іменем та виглядом заволодів і моїм замком… А ця дарча не має ніякого значення, графе… Коли вернуся назад, тоді й поговоримо… Адже я сновида… Нічого не розумію.
І він поїхав у село.
Його карета і слуги були вдома з учорашнього вечора. Слуги дуже здивувалися, коли побачили свого господаря в іншому повозі.
— То я приїхав з вами в село ще вчора ввечері?
— Так, маркізе…
Він швидко піднявся сходами… увійшов до покоїв… На столі побачив портфель, з яким, пригадав собі, їздив учора в місто… «Що ж це означає, господи?» — здивувався він. Походив по всіх кімнатах, але нікого чужого не знайшов. Зупинився нарешті перед дверима останнього покою. О! Вони вже понад сто років зачинені. Замок заіржавів… Відразу видно, що ніхто не відмикав його…
Весь день маркіз думав про те, що з ним скоїлося. А ввечері, замкнувши двері на ключ, сів перед дзеркалом і довго-довго дивився в нього сам на себе… Хотів переконатися, він це чи ні… Погрожував пальцем своєму відображенню в дзеркалі, сміявся до нього, кривлявся… «Ах, ти, проклятий! Ти переслідуєш мене? Робиш подарунки замість мене… вплутуєш у борги, негіднику?..» Відображення в дзеркалі погрожувало й собі пальцем, проте дивилося на нього цілком серйозно, але якимось божевільним поглядом. «Що ж це таке? — злякано подумав маркіз. — Я сміюся, а той дивиться на мене серйозно!..» Він ще раз голосно засміявся, аби пересвідчитись, що чоловік у дзеркалі — його відображення… І воно зареготало… Але як?.. Боже мій! Сатанинськім реготом, божевільним…