— Ох! Ох! — вигукнув маркіз, — він таки моя тінь…
Схопив довгу шпагу і почав розмахувати нею перед дзеркалом. І той, у дзеркалі, також замахав шпагою…
— Ну, що ж, виходь, — сказав маркіз, посинівши від гніву. — Виходь, привиде, схрестимо шпаги… Побачимо, хто маркіз Більбао, ти чи я…
Тоді дзеркало повернулося на завісах, і сухорлявий, як дві краплі води схожий на маркіза, чоловік з’явився із ніші в стіні.
І вони схрестили шпаги… обидва сиві… обидва похмурі і спритні… Кожен з них бився із своїм двійником… Якби один загинув, то ніхто не розпізнав би, котрий саме… Здавалося, маркіз б’ється з власним привидом, який вийшов із дзеркала.
Коли ж він упав з проколеним серцем, привид почав сміятися… Відтак підняв труп і кинув його в отвір за дзеркалом. Квапливо штовхнув дзеркало на місце… витер шпагу від крові й сів у крісло, в якому чверть години тому сидів тепер уже мертвий справжній маркіз.
Наступного дня надійшов лист від графа. Граф докоряв маркізові за те, що той глумиться з його родини, і повернув назад дарчу. Тоді новий маркіз написав доньї Анні таку записку:
«Дорога донья!
Я, як вам відомо, стара й химерна людина. Не люблю, щоб мені дякували, запевняли в дружбі, говорили різні пусті слова, в яких часто не відчувається жодного почуття… Я зробив Вам добро не для того, щоб Ви були мені вдячні, а тільки тому, що це було мені приємно. Аби уникнути подяк, дуже мені неприємних, я влаштував отой невеликий скандал. Повертаю Вам дарчу. Вона справжня.
Більбао».
Тепер у його руках був ключ од людської волі, і він міг дати людям усе, що заманеться. Радість, заздрість, страждання, любов, ненависть… «Отже, я тримаю тебе в своїх руках, о багатство — квінтесенціє порухів історії… Ти, уособлення сил людських і сил підкореної природи, залежиш від тремтіння моїх рук, від вигадок мого розуму, від бажань мого серця…
Ану ж бо, поети, оспівуйте місяць, учені, досліджуйте витоки мислення. Я все це тримаю сховане в дзенькоті золота… Все, що ви шукаєте, все, чого ви не можете мати, я можу… Однак усе це буде обманом… Що ж таке правда?»
Незабаром маркіз придбав найкращий палац у Мадріді, і через якийсь час його салони заповнило найелегантніше панство країни… Вродливі принцеси, почувши про казкове багатство маркіза, захотіли прибрати до своїх рук оте безмежжя можливостей, які ховає в собі золото… Бо воно, золото, — це замки над вічним шумом моря, сади, пісні, звуки арфи, вродливі коханці… А щоб його мати, варто лише палко й проникливо глянути на старого, пристрасно усміхнутися юними соковитими устами… ніжно махнути віялом. Чом би й ні? Чом би й ні?..
І помолоділий від цих виявів уваги, маркіз почав отримувати парфумні записки в розкішних букетах…
А якою чарівною була Елла!.. Чоло в неї наче з мармуру, волосся попелясто-золотисте, очі великі, в них, здається, було закохане навіть небо… Можна було подумати, що зоряний всесвіт дивиться на землю тільки заради її очей… Руки в дівчини ніжні, як лілія, плечі білі, мов сніг… Справжня поема… Проходячи повз нього, вона завжди усміхалася… Серце маркізове молоділо, коли він бачив її. Була вона струнка й тендітна, мов очеретина, що повільно погойдується од легкого повіву вітру… А як появлялася в широкій білій сукні, у вінку з червоних троянд, то здавалося, що це ангел зійшов з небес…
Дивлячись на своє багатство, маркіз уявляв, що його душа — темна комора, де золото й самоцвіти лежать у пітьмі, що полум’я любові, запалавши в його серці, змусило б заблищати оті металеві квіти в усій їхній пишноті, виявити силу свого впливу… О Елла! З нею можна було мріяти про рай… Він уявляв, як гуляє з нею під руку серед пекучої спеки, що прозорим серпанком висіла над усіяними квітами полями, розривала на клапті зграї хмар, укривала сліпучим блиском дзеркало вічного моря… А душа Елли вгадувала його думки… І хоч би скільки він проходив повз неї, весь час її вуста тихо й звабливо шептали йому про кохання… Ах! Хто ж міг знати?
Якось після балу Елла присіла на край дивана… Маркіз підійшов до неї… її великі очі світилися дивним сяйвом… груди злегка здіймалися… Він приклякнув біля її ніг.