Окреме місце серед творчого доробку письменника посідає сатиричне оповідання «Батюшка Єрмолакіє Киселиця». Це цілком реалістична замальовка життя дрібного румунського духовенства.
Молдавський літературознавець К. Ф. Попович мав усі підстави сказати в монографії, присвяченій життю і творчості письменника: «Романтична проза Міхая Емінеску підтвердила в нашій літературі громадянські права філософського оповідання, відкрила шлях використанню фантастики, сприяла урізноманітненню літературних жанрів. Ліризм цієї прози заклав наріжний камінь традиції, яка принесла плоди через багато років у творах інших письменників». Це цілком справедлива оцінка значення художньої прози великого поета.
Важливі соціальні проблеми, які порушує М. Емінеску майже в усіх своїх творах, свідчать, що його практична філософія розходилася з його теорією, ніби все життя — це лише сон чи марення. Поет хотів жити в суспільстві, в якому немає брехні, він постійно шукав досконалість. Ідеї, які надихали М. Емінеску, живі й сьогодні, бо вони закликали до добра і справедливості, а це поняття, які ніколи не втрачають своєї цінності.
Станіслав Семчинський
Повісті
Зневірений дух
І
Тассо в Шотландії
Дюма твердить, що роман існував завжди. Може, й так. Роман — метафора життя. Придивіться до зворотного боку фальшивої монети, вслухайтеся в безглузду пісню дня, котрий і не пробував зчинити на світі більше галасу, аніж загалом інші дні, видобудьте з усього почутого й побаченого поезію, яка може існувати в ньому, і ось вам готовий роман.
У припалій пилюкою купі старих книжок (у мене велика пристрасть до раритетів) я натрапив на якийсь майже новенький томик «Новела з шістьма гравюрами». Розкриваю й натрапляю на історію одного шотландського короля — йому судилося стати здобиччю смерті через одну забальзамовану мертву голову. Але уявляєте собі, кого літограф зобразив на гравюрі в образі короля Шотландії? Тассо! Пояснити легко: економія. Я зумисне роздобув портрет Тассо, щоб порівняти. Так, це був він, достеменно він, до найменшої рисочки. «Які дивовижні збіги бувають на світі! — сказав я сам собі, усміхаючись своїм думкам. — Але чи може з Тассо приключитися історія, подібна до тої, яку я прочитав?»
Однак я забув, що об’єктивно неможливо в дійсності цілком допустиме в нашій свідомості, і, зрештою, все що ми бачимо, чуємо, думаємо, обговорюємо — то не що інше, як довільні витвори наших власних пристрастей, а не реальні явища. Життя — сон.
Стояла сумна ніч. Дрібний дощ сіявся на немощені вулиці Бухареста, які петляли, криві й брудні, тяглися крізь юрмище маленьких погано зведених будиночків так званої столиці Румунії. Я хляпав по ковбанях, які обдають тебе своєю липкою водою, тільки-но ступиш крок уперед. Із шинків та лапок крізь великі немиті вікна пробивалося брудне світло, ослаблене на додачу дощовими краплинами, що збігали по шибках. Вряди-годи я проходив повз вікно з червоними занавісками, де виднілося в напівтемряві жіноче обличчя… То сям то там бачив то мрійника, що йшов насвистуючи, то якогось чоловіка напідпитку, котрий щось приглушено вигукував під вікнами розпусти, а нафарбована жінка по той бік скла запалювала сірника, аби показати своє густо наквацьоване обличчя та зів’ялі спустошені груди — може, це останній засіб придушити брудні бажання в серцях, погублених розпустою та пиятикою. Пияк заходив, півтемрява ставала справжньою темрявою, а сутінки моїх думок перетворювались на свинцеву північ, коли я думав про те, що й він іменується чоловіком, а вона — жінкою. Треба вибачати, такими є три чверті світу, а четверта… Господи, як мало тих характерів, гідних називатися людськими.
Крізь відчинені двері якоїсь корчми долинало цигикання струн, вони фальшували, караючись під грубим смичком та заскорузлими пальцями бідолашного циганчука, а перед ним вистрибували, рвучи долівку, підпила молодиця й довготелесий обірваний циган з голими ногами, засунутими в широкі напхані соломою капці. Якась дивна зловтішна веселість вигравала на обох обличчях.
Поряд була кав’ярня. Дощ і пронизливий холод змусили мене зайти всередину. Запах тютюну, вічне «трік-трак» гравців у доміно цього разу особливо дратівливо вплинули на мої почуття, притлумлені дощем і холодом. Дзигар, вірний тлумач старезного часу, обізвався дванадцять разів своєю металевою мовою, сповіщаючи світові, який його не слухав, що спливла вже й дванадцята година ночі. То сям то там виднілися за столами групи картярів з розкошланим волоссям: гравець тримав карти у тремтячій руці, пальці другої клацали перед тим, як зробити хід; усі гравці мовчазні, погляд зупинився, вони ворушили губами й покутували їх, не кажучи й слова та вряди-годи потягуючи каву чи пиво, що стояло перед ними… знак тріумфу!