— Елло! — спитав тихо. — Чи можеш ти мене любити? Чи кохаєш ти мене?
— Давно, давно люблю! — прошепотіла ледь чутно вона.
— Обманюєш!
— Обманюю?! Чого б це я обманювала?
— Може, ти так говориш тому, що тебе приваблює моє багатство… То знай — його в мене немає… Мільйон — ось усе, що ще в мене є… Решту давно розтратив… Та нехай… Я химерна людина. Віддаю тобі півмільйона, щоб ти могла вільно подумати про те, що скаже тобі твоє серце. Тобто, чи змогла б ти покохати значно старшого за тебе чоловіка, якщо ти багата… Скажи, прошу тебе.
Її очі гнівно заблищали:
— Ах… як ти можеш думати, ніби тільки золото, ніби тільки його блиск здатний зворушити моє серце… Ні, ні! Я можу відмовитися від тебе, однак вічно любитиму… Я, настрашена твоїми жорстокими словами, спроможна втекти геть, аби не слухати цих порад… Проте не маю сили забути тебе…
— Елло, все моє майно… цілий мільйон… ось тут, у цьому гаманці… Там і дарча… Кладу її на стіл… Сам іду геть… Не хочу, щоб моя присутність змусила тебе почервоніти… Ніхто в світі не відатиме про джерело твого майбутнього багатства… Коли станеш багатою, то матимеш змогу обрати кого захочеш…
— О, — мовила вона крізь плач, — ніщо не дарують з таким холодом і жорстокістю в серці…
Він вийшов. Вона сиділа й дивилася на гаманець… Руки в неї тремтіли, очі сяяли жадібним блиском… Вона схопила гаманець, сховала за пазуху й вибігла із зали.
Згодом маркіз повернувся.
— Пішла, — тихо сказав він. — О золото… Отже, не все можна дістати за тебе. Тільки вдаване кохання… Справжнє— ні!.. А дружбу? Побачимо, чи можна купити дружбу… Завтра все місто знатиме, що я жебрак. Старий жебрак, закоханий у ангела…
Наступного дня маркіз отримав безліч листів… Жінки вимагали назад свої любовні записки… Приятелі пробачалися, що не мають змоги прийти до нього в гості і т. ін. і т. ін. Давня історія повторювалася перед його очима… Друзі стали ворогами, підлабузники глузували з нього… жінки вважали його потворним і дурним… Темрява оновила його душу…
«Омана, омана, — думав він. — Надіявся одержати за золото щиру дружбу, вдячність… кохання… Нічого того немає, лише омана… Старець буде тішитися, що я збіднів, матиме задоволення, коли побачить мене, зубожілого, поруч із собою. Багатії, дізнавшись про моє убозтво, радітимуть, що їхній суперник, який вихоплював у них з-під поса все щонайкраще, залишив їм вільне поле діяльності… радітимуть, що жінки й вина подешевшали, бо ніхто вже не платить за них так дорого… ніхто вже не цінить їх так високо…»
Маркіз не спав багато ночей. Разом з утратою золота загинули його мрії про щастя…
— Я платив їм, аби вони мене дурили… Золото — джерело лицемірства і брехні… Нічого справжнього… О кохання, кохання, — прошепотів він, нарешті засинаючи…
Маркіз відчував, що божевілля знову заполоняє його душу, і вона перетворюється на розпечену кулю… Здавалося, що темний морок налягає на його почуття й свідомість, і світ довкруг нього перестає існувати. Крізь глибокий сон маркіз ніби ще чув, мов тонкі й ніжні звуки скрипки, слова про кохання… А далі він уже не чув нічого… нічого…
Посеред високої похмурої каплиці на важкому столі стоїть домовина, накрита саваном з чорного оксамиту, з вишитими по ньому золотими зірками… Глибока темрява оповила все довкола, і тільки один-єдиний смолоскип ледве блимає над труною… Нема нікого, навіть священика, який би проказував схвильованим голосом заупокійні молитви. При блідому світлі видно під саваном обриси трупа…
Зненацька відчиняються чавунні двері й до каплиці заходить висока жінка. Її чорна сукня злегка шелестить по кам’яних плитах долівки, тонкий мережаний серпанок закриває бліде обличччя… За нею ступає старий з догідливою міною на лиці.
— Отже, це він? Ах! Дитя моє… Так закінчується людське життя… Правда ж?
— Ох принцесо, — каже її літній слуга… — Хіба можна з вашим розумом закохатися в людину без серця, яка зневажала жінок, для нкої смерть здавалася порятунком?.. Жодна жінка, пані, не зуміла б заполонити серце цієї забобонної людини, гордої і вбогої. Цього навіженого, одне слово…
— Бо непорочне серце не знає любові…
Вона підняла край савана й відкрила гарну, немов із синього мармуру, голову із застиглою на вустах посмішкою невимовної краси…
— О Анджело! — тихо мовила вона. — Чи звідав ти, що таке кохання, щоб ним нехтувати? Чи тішили коли-небудь твоє вухо оті ніжні й ласкаві квіти ночі — слова про кохання, чи зазнав ти жіночих пестощів?.. Чи лягали коли-небудь на твоє чоло лагідні доторки-поцілунки, що їх віддають вологі губи жінки, аби дізнатися, які думки снують у голові коханого: про любов, про бажання, про страждання?.. Ох сердешна самотня істото, я накриваю тебе квітами… Спи! спи!