— Мої очі обманюють, пані.
— Нехай скажуть мені якусь неправду… Хочу, юначе, бачити, що розповідають твої очі.
— Нічого.
— Заглянь прямо мені у вічі, хай пересвідчуся, чи спроможний ти дивитися…
Тоді він звів на неї очі… Через якусь мить вона заплющила свої.
— Я не хочу, щоб ти так дивився… Твої очі такі ясні, такі голубі, такі темно-прозорі… Наче очі дитини… Здається, вони викликають довір’я, і я щиросердо розповіла б їм усе, що в мене на серці… Ти — стара людина з обличчям дитини. Здається, при їх світлі почуваю себе мудрішою, проте, коли дивлюся в них, мені стає страшно їхньої глибини… Ти безжальний, мій дорогий…
— Ваша правда, пані, я немилосердний… але тільки до себе, більш ні до кого іншого… Якби я вас любив, пані, то не був би щасливим…
— Ах, замовкни, а то затулю тобі рота… Не говори мені про кохання, навіть не натякай про нього… Твоя присутність, щойно сказані тобою слова затьмарюють мій зір… Залиши мене зі спогадами моєї молодості… Хочеш, аби я тебе взяла до школи? Щоб показати тебе одній зухвалій жінці? Вона марно намагається навчити любити чоловіка, який зневажає жінок, зовсім до них байдужий, тікає від них, щоб закохатися в себе самого… Хочеш, щоб я гралася з тобою? Я зважилася б, хоч це й небезпечно для мене. Щоб ми з тобою гралися в дитячі ігри, щоб я тебе легенько ляскала по щоках, але не боляче, щоб змусити впасти на коліна і верзти нісенітниці? Я зробила б так, однак ця роль не для тебе… Признаюсь тобі відверто… щоправда, твоя доля, як її передбачаю…
— Скажіть, пані,— мовив він тихо, — ви знаєте, що я забобонний… А така жінка, як ви, мудра, з ясним розумом, скаже мені правду… Крім того, ви моя приятелька… До того ж єдина приятелька, з якою я зважуюся ділитися своїми химерами, своїми болями, які ви називаєте фантазіями…
— Ти закохаєшся, бо ніхто цього не може уникнути…
О, горе тобі, я знаю, в кого і як… Нещасна твоя голівонька, якщо закохаєшся, кажу тобі це наперед… Краще б ти одружився… Одруження також нещастя, але незрівнянно менше, ніж кохання.
— Одружіть мене, пані!.. Бачите — я вас слухаюся…
— Одружити?.. Гаразд…
Вона присіла коло нього й поклала свій голий лікоть на його плече…
— Глянь он туди, в куток зали, на оту дівчину… На її біле чоло, навколо якого в’ються русяві кучері, на її голубі, такі серйозні і сповнені лагідної ласки очі… На її уста й обличчя, на якому легким серпанком блукає зворушлива тінь меланхолії… У блідій руці вона тримає квітку лілії, спокійно милується нею… Вродлива голівка красуні злегка нахиляється, і здається, ніби квітка в’яне від любові під її поглядом… А тепер уяви собі, що ця дівчина твоя… Уяви, як вона освітлює своєю ангельською красою темні ліси твоїх володінь, як сидить біля блакитних джерел у твоїх борах і плете вінки, очікуючи, коли її мандрівний коханий спуститься вузькою стежкою з гір і сяде коло неї, а вона вкриє квітами його чоло і груди… Скажи… чи любив би ти її? Я закохана в неї…
— Вона ангел, пані! — сказав він невдоволено. — Хіба ви не знаєте, що я ненавиджу ангелів, їхні ласкаві божественні погляди? Вони з їхнім невинним виглядом, з білими, мов сніг, лицем, плечима й грудьми — це мрія моєї душі. Якщо б моя кохана померла, то я зостався б самотнім на землі, мов той диявол у святоншому вбранні. Втім, я боюся подібного кохання, страшенно боюся… Коли я буду злим, вона — покірною, як ягнятко… коли вергатиму прокляття, вона молитиметься повсякчас, коли буду злоститися, вона цілуватиме свій золотий хрестик… Ах! Я був би безмежно нещасним, як ніколи. Більше того, я закохався б до безтями, і вона також любила б мене… І повторилася б давня людська трагедія… Двоє людей кохаються, хоч і не підходять одне одному…
— Знай, я гніваюся на тебе… Не буду розмовляти з тобою… У тебе вже немає матері…
— Люба моя матуся… — мовив він, цілуючи їй руки.
— Прошу тебе… Ах! Яка досада… Коли б я могла ненавидіти тебе чорною лютою ненавистю… Однак це неможливо… Мені хочеться поцілувати тебе… Поцілувати тебе, холодного, мов лід… Чи відаєш ти, що тебе доконає? Байдужість… Якби я кинула тебе в крижане море, тільки тоді ти б вибухнув, наче вулкан, і викинув би струмені лави в небо, і воно застигло б, мов вічний захід сонця… Божевільний! Одне лиш мене тішить, що я твоя мати, твоя молода і вродлива мати… що ти ділишся зі мною своїми думками, що час від часу викликаєш у мене солодкий страх, що ти диявол і що я люблю тебе! Біля тебе хочеться складати вірші… Сховайся за штору… Я хочу поцілувати тебе, але щоб ніхто не бачив…