Штора гойднулася, ховаючи цю таємницю.
— Одне мене дивує,— знову озвалася пані, спаленівши, як троянда, — відколи я стала грати роль твого наставника? Окрім цього, дивуюся з моєї любові до тебе. Якесь дивне почуття… Ніби я була твоєю дружиною, але давно-давно, а зараз ніби я твоя мати… Зрештою, це солодке й родинне почуття. Не витерпіла б я, щоб ти був моїм коханцем. І незважаючи на це, я тебе люблю…
— Пояснити тобі це почуття?.. Мені часто здається, що ми вже були колись на світі, що я тебе любив божевільною і якоюсь дитинною любов’ю… Нерідко бачу в снах Єгипет з його славною історією, сниться, що я був там фараоном і мав вродливу дружину, яку звали Родоне, і що та жінка — це ти…
— Мені також здається, що колись я вже кохала одного навіженого юнака, і що той юнак — це ти… Прощай, мій сину!.. Хочеш, щоб я ще тебе поцілувала?
— Навіть тисячу разів, Родоне!
О штори! Чого тільки не приховують вони!..
— Отже, від сьогодні я стара матрона, мені понад чотири тисячі літ… Я поважна мумія, — мовила вона й підвелася, скорчивши похмуру гримасу. — Прощавай!..
Потім стрибнула легко, як газель, і зникла серед гомінливого натовпу.
«Дивна дівчина, — подумав Анджело. — Проте чудово сказала про наше кохання… Так, наче я був одружений з нею давно, наче палка любов уже минула, а я залишився й далі молодим… А яка вона гарненька… Я міг би цілими днями дивитися на неї, міг би цілими днями розмовляти з нею, але так, як старий чоловік з вісімнадцятилітньою дівчиною… Я старий, дуже старий», — зітхнув він.
Лікар де Лі підійшов до нього… Взяв крісло, поставив проти Анджело й сів, ляснувши долонями по колінах. Потім, посміхнувшись стиснутими вустами й погладивши бороду, поглянув на юнака і спитав одними лиш очима: «Ну?»
— Невже ти не знайшов собі іншого місця, юначе? — спитав Анджело, сміючись.
Доктор не відповів.
— Хочеш, щоб я пішов?
Жодної відповіді.
— Отже, щоб залишився?
Знову мовчанка.
— Не відповідаєш?
Лікар заперечливо хитнув головою.
— Гаразд.
Анджело втупив свій погляд у його лице, і вони просиділи мовчки, мов два навіжені, кілька хвилин. Опісля Анджело хотів підвестися.
— Стривай, стривай! — вигукнув старий, — Сиди спокійно… Хочу сказати тобі щось дуже важливе… Дай мені цигарку…
— Не маю.
— Добре. Ти віриш у привиди?
— Відколи тебе знаю — ні.
— Гаразд. Якщо не віриш, то я йду… Знай, що я йду, — мовив він багатозначно.
— Та ні, цілком серйозно, — зупини» його Анджело, і очі в нього сповнилися темним прекрасним блиском. — Що ти хотів мені сказати?
Доктор був членом таємного товариства «Друзі темряви». Він, як розумна людина, надавав деякої ваги містицизму.
Родопе підійшла до нього, нахилилася до його вуха й шепнула:
— Виконай свою обіцянку, я хочу бачити його закоханим.
Сказала й зникла.
— Ти віриш у привиди? — так само незворушно запитав лікар.
— Вірю.
— Тоді їдьмо зі мною цього вечора… Ллє, ясна річ, я тобі зав’яжу очі.
Душа в Анджело здригнулася… Доктор якось відразу став поважним і урочистим.
— Анджело, — мовив він тихо, — я повезу тебе до друзів темряви. Ти бачиш мене на людях веселим, з ясним чолом… Однак таким я не завжди буваю… Я покажу тобі справжнє життя, покажу щиру правду… Розваги… Друзі темряви — це друзі душевного задоволення. Ти побачиш очима свого розуму те, чого ще ніколи не бачив… Спиватимеш своє життя в тисячах краплин світла й шалених почуттів… Ти житимеш… Хіба то життя, яким живуть люди? З порожнечею в їхніх душах, з їхніми стражданнями й банальними радощами — вони жалюгідне ніщо. Коли вже ми ніщо, то принаймні, нехай у нашу свідомість ввійдуть світло й темрява, небо й пекло, захоплення й розпач.
Анджело потиснув йому руку.
— А ти можеш, можеш… Ох! Якби ти зміг, лікарю… Відчуваю, як у мені пробуджується демон, як волає в моїй душі його голос… Так, саме цього я хочу… Однак нічого наполовину, нічого! Ще дещицю, а все. Хочу або шаліти від радощів, або скаженіти від болю… Шаленство — ось мій ідеал!
Сани мчали широкими засніженими вулицями, в повітрі зблискували, мов алмазний пил, падаючи на землю, поодинокі сніжинки, на високому сталевого кольору склепінні неба, наче янтарна квітка, плив місяць поміж темно-синіми хмарами, подекуди ніби зшитих з дрібних чорних клаптів, а подекуди пошматованих, подертих на срібне лахміття. Сани залишали на снігу сліди, ніби хтось пройшовся рубанком по довгій підлозі з липових дощок…