— Ради бога, Чезаро, що з тобою? — спитав він тихо.
— Ох! Я люблю тебе, — гаряче зашепотіла вона. — Не бачиш, що я шалію від кохання, вродливий мій юначе…
— Глядачі сміються… Мовчи… Опустіть завісу!
— Ох, завіса не падає… А я не відпущу тебе… не відпущу!
Він вивільнився з її обіймів… Глядачі стихли… Анджело почав імпровізувати. Декламував з болісною гордістю… Великі краплі поту вкрили його гарне чоло, сині очі заблищали… довгі вії зводилися вгору, здавалося, він хотів поглядом прикувати Чезару на місці, перетворити на камінь, на прекрасну мармурову статую… Його постать була ніби відлита з металу… Він застиг, жодного руху його гнучких рук, струнких ніг. Тільки обличчя пашіло від нестямного захоплення… тільки тонкі губи ворушилися, вимовляючи слова…
Завіса опустилася…
Де Лі схопив Чезару за руки, яка мало не знепритомніла.
— Який він вродливий! — промимрила вона, усміхаючись сумно, покірно й закохано.
Анджело пішов до своєї кабіни… Був утомлений… втомлений її поцілунком, її пристрасними обіймами. Йому здавалося, ніби його хтось побив.
— Анджело! — почувся голос Чезари.
Він підвівся… Вона зайшла й запросила його до своєї кабіни.
— Роздягни мене.
— Що?!
— Роздягни, кажу тобі…— мовила гнівно.
Анджело розстебнув корсет. З-під синьої сукні показалися білі, мов сніг, прекрасні плечі… Він засунув руки між її перса… Вона важко дихала й дивилася на нього холодним поглядом.
— Облиш, не будь дитиною… Іди до мене… Стань на коліна… Зніми з мене черевики й панчохи.
Анджело божеволів. Його очі наповнилися сльозами шалу, коли він відчув у своїй руці гладеньку шкіру невеличкої ніжки… Він підніс її до вуст…
— Ти мене любиш, Чезаро? — спитав тихо.
— Мені таке й на думку не спадало… Роздягай, жіночий ненависнику!
І він знімав з неї вбрання, поки вона, тремтячи з холоду, залишилася зовсім голою, відбиваючись у дзеркалі… Анджело жадібно розглядав її мармурове тіло, йому хотілося схопити дівчину в обійми… Однак холодний порух її руки зупинив його.
— Я демон кохання, навіжений! Чому ти принижуєшся передо мною?..
— Я зовсім не принижуюся… Але ж я людина… Облиш мене, дай мені заспокоїтися…
Чезара взяла Анджело за руки, посадила його в крісло, обняла за шию, розкуйовдила чуб. Потім припала вустами до його очей, ніби збиралася їх випити, гладила чоло й цілувала… Нестримна хіть розлилася по всьому його тілі… серце шалено калатало… він почував себе безсилим, хотілося в цю мить померти…
— Змилуйся надо мною, — попросив він півголосом, — зглянься…
Вона поквапно одягнулася в його вбрання, в якому він виступав на сцені.
— Яка ти тепер гарна… Ти вродливий і засмучений паж, ти Гамлет-жінка.
— Це я так бавлюся тобою… як тигриця своєю здобиччю… Бо ти, Анджело, моя здобич… кожен мій поцілунок для тебе буде хтивою мукою, в моїх обіймах ти зазнаєш нестерпних і солодких страждань… жорстоких похітливих мук… бо саме так я хочу любитися.
Вона усміхнулася, її вуста, здавалось, прагнули поцілунку.
Однак тепер у нього прокинулися його колишні гордощі… Він знову став холодним і незворушним…
— Побачимо… — сказав.
Почував себе виснаженим, хотілося спати, від утоми вже не був здатний сприймати нові муки й нові марення.
— Давай, — запропонувала Чезара, — поїдемо звідси…
Вона зав’язала йому очі, і вони поспішно вийшли на холодне січневе повітря. Надворі на них чекали сани, коні нетерпляче били копитами об землю… Чезара взяла Анджело, наче дитину, на руки, поклала в сани на широку шубу, стрибнула коло нього й обгорнула їх обох нею… Коні помчали галопом, а вони лежали закутані, немов у затишному гороб’ячому гнізді, висуваючи назовні голови, коли їм того хотілося… Почувалися, ніби дома в ліжку, накриті з головами периною. Чезара бавилася ним, стискала в обіймах, пестила, як дитину або пташку, яку задушила б, голублячи і пригортаючи до грудей… Її гладеньке, повне обличчя ніжно тулилося до лиця юнака, він відчував, ніби вона торкається до нього м’яким оксамитом, її вуста легенько покутували кінчик його вуха.