— Я демон кохання, — шепотіла тихим голосом, — я диявол, знай це, знай… Причеплюся до тебе, мов плющ до дуба, поки твоє тіло не висохне в моїх обіймах, як висихає дуб, виснажений ненаситним корінням плюща… Я погублю тебе, вип’ю твого душу, поглину її, ніби краплю роси, моїм спраглим серцем, ангеле!
Чезара обвила Анджело руками й ногами… міцно притискала його до грудей, немов прагнула розчавити… немов не хотіла відпустити від себе. Кров у їхніх жилах вирувала, як виноградне сусло, закопане в землю… їм здавалося, що якби в них на грудях були рани, то бризкала б крізь пори… безумовно, що в момент такого напруження їхня кров змішалася б, а їхні тіла зрослися б, мов два стовбури.
Була то пожадлива хтивість, сповнена відчаю, солодкої гіркоти, що, вдавалось, рвала його нерви, висушувала мозок, розливала по його тілі виснажливу кволість… Весь він був наче надмірно натягнена струна, що повинна або обірватися, або видовжитися так, щоб назавжди втратити свою пружність…
Анджело метався в обіймах Чезари, мов горлиця в кігтях орла, і здавалося, що так само, як ягнятко, яке своїм писочком шукає морду вовка, аби поцілувати, бо не знає його і гадає, що то собака, так і він, наче хвора дитина, мимоволі шукаючи її вуста, немовби говорив: «Я соромлюся, коли шукаю твоїх вуст… тому торкнися моїх спраглих губів, пощади мою простоту й поцілуй мене, поки не відчуєш, що мої губи знемагають… однак ти не відаєш, скільки зусиль я докладаю, аби виразити вустами свої жадання, які геть заполонили моє серце й душу, так, що коли б ти захотіла їх вирвати, то вирвала б і життя разом з ними… Я ніби квітка з глибоким корінням… Хто зуміє пізнати по маточці квітки, як глибоко сягає її корінь? А коли хтось це знає, той хай попередить її бажання…» І Чезара збагнула з його обличчя, яке набрало особливого виразу невинності, з його міни закоханої дівчини… що він, незважаючи на повільність жестів, вмирає від любові. Анджело був настільки захоплений коханням, що воно могло б його зараз убити, і він не вчинив би опору, навіть не відчув би цього, як метелик, що летить на вогонь і гине, як ефемериди, які вмирають у шлюбну мить…
Вона відвезла його додому… Він був сп’янілий від кохання, ледве тримався на ногах… Як сонну дитину, роздягнула його Чезара, поклала в ліжко, укрила… Потім почала легенько гладити його по чолі, поки не побачила, що він заснув, заснув глибоким сном од перевтоми, од бурі в душі. Посміхаючись, вона глянула на нього… окинула оком кімнату… побачила на вікні у вазі троянду, взяла її, поцілувала й поклала йому на вуста.
— Хай мій поцілунок залишиться до завтрашнього ранку на твоїх губах, ангеле! — стиха прошептала. — Здається, я ще ніколи так не кохала, здається, дотепер я зовсім не любила… У мені мовби зібралися всі демони… Здається, що кожна крапля моєї крові сповнена мук і пристрасті… Якими ж були мої попередні коханці? Агресивні, ніжні.
неприродні, хвалькуваті, брутальні… А цей дозволяє себе любити… Дає своїй душі мучитися від моїх палких слів і обіймів. Він м’який, мов чистий віск… і водночас опирається… Опирається, сповнений ніжності й безсилля… Він — моя юна квітка… Здається, мені шкода зірвати тебе… Хочеться втекти геть, покинути цього непорочного юнака, схожого на Адоніса, щоб він залишився з своїми меланхолійними думами, щоб помер, як помирає первісна краса квітки… як, утім, уже вмер колись, ставши подібним до скам’янілого ангела, щоб більше не борознили пристрасті його ніжне й кругле личко й не сушили його. Щоб не стали потворними оповиті легким серпанком смутку його вилиці… І все-таки… Ах! Та що це я! Зовсім розкисла. Нумо, демоне… Він це перший, не буде й останнім, — мовила вона, майже з ненавистю посміхаючись. — Хоча, — додала лагідно, — хоча, Чезаро, він і єдиний у своєму роді.
Анджело прокинувся наступного дня досить пізно… Почувався таким утомленим, немовби напередодні його били смертним боєм, а потім загорнули в мокре холодне простирадло… Він увесь горів… Його уяву заповнили якісь невиразні картини, помутнілі образи, чорні хмари… У нього був такий настрій, як у людини, що зазнала жорстоких тортур інквізиції й тепер із потрощеними руками й ногами лежить у м’якому ліжку… Біль ніби й не сильний, та коли торкнутися побитих місць, біль стає жахливим…