«Я мушу втекти від неї,— думав Анджело, — мушу, бо якби вона просто вбила мене, то було б краще… Але ж вона мучитиме, вбиватиме в мене нерв за нервом, думку за думкою, шматок за шматком мого мозку гинутиме від її поцілунків… Ах! Як уміє ця жінка цілувати… Дрож тебе проймає… Після кожного поцілунку вмираєш, щоб воскреснути і знову померти від наступного… Якби я був одягнений у залізний панцир та бився на турнірі, тіло моє не було б таким виснаженим, як після її обіймів. Здається, вона й справді прилипла до мене й усіма своїми порами виссала кров з моїх жил, силу з нервів і м’язів… Страшна ця жінка чи, точніше, цеп демон…»
Отже, зморений душевними муками, він одягнувся, подивився в дзеркало… Його бліде, аж синє обличчя, ніби вкрив бузковий серпанок… Проте юнак був ще вродливіший, ніж досі…
— Вранішній поцілунок, сердешний мій Анджело, — мовив він, сумно усміхнувшись. — Поцілуймо ці вуста, які вже не є незайманими…
Він нахилився й поцілував своє відображення в дзеркалі…
Хоча в кімнаті було тепло, Анджело відчув, що мерзнуть руки, пальці, тому налив у фарфорову чашку спирту, підпалив і грів їх над блідо-червоним полум’ям.
Потім подався в сад прогулятися засніженими алеями, серед укритих інеєм безлистих дерев. У Анджело було таке відчуття, ніби він довго нездужав, а зараз уперше після хвороби вийшов надвір з лікарняної палати… Він грівся на зимовому сонці, і йому здавалося, що вічне джерело життя наливає його тіло здоров’ям і свіжістю…
«Ні! Ні! — думав він. — Не хочу більше її бачити!» Дивився, як серед теплого зимового дня на вулиці граються діти, кидають ^дпе в одного сніжки… Лунав сміх, було весело, гарно. Довколишня природа, люди щиро раділи життю, тільки Анджело, дивлячись глибокими, розумними, але повними безнадії очима, хмурився, не тішився своїм життям…
— А ще кажуть, що немає щастя на світі,— промимрив він.
Вулицею юнак вів під руку розрум’янену повненьку дівчину в підбитій хутром шубці, з муфтою. Дівчина, час від часу хіхікаючи й лукаво усміхаючись, крадькома ніжно поглядала на свого супутника… Її карі очі сяяли наївною радістю життя.
«Ах! — дивлячись на них, подумав Анджело. — Я не такий, як вони, молоді душею… Я не такий щасливий, як вони!..»
Надвечір прийшов де Лі, щоб знову забрати його з собою.
— Нікуди я не поїду… Більше не хочу її бачити…
— І не побачиш, обіцяю…
— Ну, коли так… їдьмо!
Доктор зав’язав Анджело очі, і вони на санях знову поїхали до того самого будинку. Спустилися сходами в підземелля друзів темряви… Де Лі залишив юнака самого… Той зняв пов’язку з очей і побачив, що опинився в невеликій кімнаті, обклеєній чорними шпалерами… У каміні червоного мармуру горів вогонь, на стіні висіло дзеркало. Підлога була застелена м’якими килимами.
Посередині стояв стіл, на ньому срібний свічник, біля столу — двоє крісел з високими спинками…
Увійшла Чезара.
— Де Лі обманив мене, — осудливо мовив Анджело, — даруй мені, однак я більше не хотів тебе бачити.
Вона була дуже сумна.
— Гаразд, гаразд, — заговорила скрушно, — я розумію твоє почуття… Ти прагнеш спокійного щастя, якого я не годна тобі дати… Моє кохання стомлює тебе… Проте хто тебе змушує любити мене? Навпаки, коли хочеш, я приведу в твої обійми гарних, мов ангели, дівчат… Із світлим, як золото, волоссям… бо я твоя служниця… я демон кохання. Ти віриш мепі? — спитала понуро. — Повинен вірити, поки ще вільний, щоб відв’язатися від мене… поки ще не пізно… бо я не хочу обдурювати тебе щодо твого майбутнього… Ти висохнеш під моїм подихом, як квітка, вирвана з корінням, під спекотним літнім сонцем… Маєш це знати… Тобі потрібні ангели? Я зумію їх звабити для тебе… Тільки щоб потім вони не стали тобі огидними…
На його вустах промайнула усмішка невимовного і святого щастя. Помітивши її, Чезара гидливо й зневажливо скривилася. Вона з виразу обличчя могла заглянути в людську душу.
— Зараз я приведу ту, кого ти жадаєш… Ангела… Де Лі,— відчинивши двері, запитала вона лікаря, — де наша лілія, котра ще від учора зітхає по Анджело?
Чезара стала перед дзеркалом і, дивлячись у нього, надала своєму обличчю іншого вигляду. Потім сіла в крісло… Ніколи ще Анджело не доводилося бачити такого доброго й лагідного людського обличчя… Вона була уособленням ангела жалю й співчуття…
Він довго дивився на неї, опісля відвернувся, сів у крісло так, що його не було видно з-за високої спинки, і втупив очі в жар каміна. Відчинилися двері, і він почув ніжний м’який голос, тихий шелест газової сукні, чиюсь легку ходу по пухнастому килиму…