— Добрий вечір, Чезаро, — привіталася дівчина весело, як дитина.
Анджело непомітно виглянув з-за спинки крісла.
На обличчі в Чезари ще зберігався вираз невимовної ніжності, ласки й доброти, якого вона надала йому перед дзеркалом.
— О Еллі! Моя дівчинко! Підійди-но до твоєї матері, дай тебе поцілувати… Яка ти гарнепька… Ти ангел… Ти пуп’янок троянди… З чим тебе порівняти?.. Розкажи мені, як тобі спалося…
— Ах! Я не могла заснути… Ніяк не йшов з думки… ти знаєш хто… Ні! Не називаю його імені…
— А-а-а… Ан…
— Ні… Не нагадуй… Здавалося, ніби я тримаю його голову в своїх руках… ніби він стоїть на колінах передо мною, а я дивлюся в його очі… дивлюся… і дивилася б завжди…
Анджело слухав і всміхався.
— Зрештою, знаєш, мені здавалося, що й він також дивиться на мене… Ах! Як? Сама не знаю як… Що я тобі розказую… Як тільки задрімаю, відразу бачу перед очима живі сни… Ах! Як би я його любила, здається, цілувала б йому руки, коли б він дозволив…
— А якби він дізнався, що ти його кохаєш?.. Якби він також полюбив тебе, моє ангелятко?
— Ох, не говори цього, не говори… Ах! Як ти можеш таке думати… Знаю, він навіть і не згадує про мене, нещасну звичайну дівчину…
— А проте саме таку він тебе любить, — відповіла Чезара лагідним м’яким голосом. — За твою наївність… Він хотів би, щоб ти розкрилася перед ним у всій своїй непорочності, щоб він міг зазирнути в твою душу, збагнути зміст приємних нісенітниць, люб’язних і цікавих, які ти могла б казати йому тисячу разів на день… Скільки загадок загадала б ти йому, щоб він посушив над ними голову… Ти не свідома своєї сили, дівчино рожеві вустонька! Або ти лукавиш, удаєш, ніби не відаєш!
Еллі засміялася своїм срібним голосочком.
— О, я знаю, що я гарненька, — сказала вона задоволено, — знаю, що можу подобатися… Одначе, клянуся тобі, Чезаро… Я не знаю, чи може він мене любити… Його погляд був такий холодний… Тим часом я… я віддала б життя, аби хоч раз поцілувати його.
— То я його покличу… — посміхнулася Чезара й радісно заплескала в долоні.
— Ні, ні, ні! Прошу тебе, Чезаро! Ради бога…
— Тобі буде приємно, якщо він прийде? Скажи…
— Ні…— заперечила дівчина і ствердно кивнула головою.
— Скажи… Ти його любиш?
— Ні! — мовила Еллі, схиливши голову на груди і граючись краєм фартуха.
— Я йду кликати… Поцілуй мене, ангелятко…
Еллі з вдячністю поцілувала її в уста. Чезара вийшла й замкнула за собою двері на ключ.
Тоді Анджело повернув крісло в бік Еллі. Вона побачила його.
— Ах, пане! — скрикнула злякано.
Сором і наївність, легке обурення й докір — цілий світ суперечливих почуттів заграв на її лиці…
Він упав перед нею на коліна.
— Ти нагнівалася на мене? — спитав лагідно.
— Так!
— Якщо хочеш, давай помиримося…
— Так!
— Поцілунком?
Вона заперечливо хитнула головою.
Проте Анджело сів коло Еллі, взяв її голову в руки, повернув до себе рум’яне личко й поцілував у губи… Відчув, що й вона відповіла йому на поцілунок, але якось несміливо, ніби й не поцілувала… Потім відштовхнула його.
— Ти мене любиш… Я знаю, Еллі… Не обманюй моє серце…
Її очі наповнилися сльозами.
— Ти не віриш мені,— мовила вона тихо.
— Тоді поцілуй! — попросив Анджело.
Дівчина припала вустами до його вуст, і йому здалося, наче до них прилипла зріла соковита ягода… Він відповів їй…
— О, як ти солодко вмієш цілувати, Еллі…
— Ой! Я ж пі в кого цього не вчилася… Це само собою… Не осуджуй мене…
— Чого ж ти тоді відсуваєшся від мене, пригорнись, дай тебе обняти…
І Анджело злегенька притягнув її до грудей…
— Ой, дивись, — сказала дівчина, — як погано зав’язана твоя краватка.
І торкнулася рукою його краватки.
— І чуб у тебе не зачесаний, як слід. Немає й запонки на рукаві.
— Вона впала за пазуху, Еллі, пошукай.
Еллі засунула руку йому під сорочку. Він узяв її в свою й міцно притиснув до серця.
— Не знаходжу, — промовила дівчина й заплющила очі від сорому. Потім розплющила їх і з слухняною й сумовитою серйозністю подивилася на пього. Немов збиралася сказати йому: «Хотіла тобі докорити, однак не зроблю цього».
Тоді Анджело розстебнув їй блузку.
— Пошукаю свою алмазну запонку, — сказав, — може, вона загубилася між твоїми персами.