Чезара в костюмі Гамлета стояла в кутку кімнати й сміялася. Бог знає, коли й як вона пробралася в кімнату. Вислухавши слова Анджело, сказані тихо, але досить виразно, вона зареготала іронічно й холодно.
— Перестань! Замовкни!
— Ах, он що! Так ось який твій ідеал… ось яким буде твоє життя з ангелом… ось мета, яку природа хоче здійснити, наділивши цю дівчину наївністю й грацією… Хлопчик… Дівчинка… Сповнене пристрастей шлюбне ложе, застелене простирадлами, які треба дуже часто міняти… Недовго ж опирався ангел, чи не так? Природа квапилася якнайшвидше осягти свою величну ціль — продовження роду людського, і забезпечила собі це за допомогою бурхливих обіймів, ніжного опору, недомовок… Ох! Тьху! Ха-ха-ха-ха! Ну що? Тікаєш?
— Я б тебе вбив, Чезаро. За яким правом ти кепкуєш з мене?! Я в розпачі…
— Ти навіжений сліпець… Хіба не бачиш, що ти лише знаряддя, що радощі, страждання, захоплення, задоволення від доторку до жіночих перс нічим не посприяють хіті, жаданню, які відчуваєш до наївної дівчини, бо чим щирішою буде дівчина, тим важче їй спаде на думку вбити свою дитину… Хіба не бачиш, що ти засіб у руках демона, що іграшка власних почуттів, що ніщо з того, що ти маєш, не твоє, що ти лише засіб, за допомогою якого природа здійснює свої так звані величні цілі…
Хіба не бачиш, що закони, держави, монархи, релігії — не що інше, як численні засоби для забезпечення цього брудного акту розмноження, щоб потім кинути вас, чоловіків, у обійми дріб’язкової одноманітності, нудоти, банальності, одне слово, життя, яке викликає в мені відразу?.. Уявляю тебе в розшитому квітами халаті, у пантофлях, з фескою на голові, з люлькою в зубах, з купою дітей біля себе, зайнятим монотонною й нецікавою роботою. Згодом ти помреш, і твої рідні діти проживуть таке ж духовне життя…
— Ти маєш слушність… Над цим думаю й я… Цить, твій сміх мене дратує…
— І чого б це я мовчала?.. — схрестила руки на грудях Чезара. — Ти погубив цю дівчину… Ти ж знав, що не зможеш її любити, міг, принаймні, подумати, що вона не задовольнить тебе, проте все-таки спав з нею, як з дружиною… Ти її зробив нещасною… Гадаєш, мене хвилює, що тебе мучить совість? Ні! Адже я демон…
— Але ж ти мені її привела…
— Ну й що? Не заперечую… Я хотіла тебе випробувати… 'Чому ж ти дозволив спокусити себе?
— Я не каюся…
— Не каєшся… Гаразд… Дівчину батьки проженуть з дому… Вона народить у злиднях… Стане пропащою жінкою… Якщо ти не візьмеш її за дружину… Але ти одружишся з нею… Житимеш погано, будеш волочитися за іншими жінками… Я ж постараюся, аби вона про це довідалась, і тоді прощай домашній затишок, тільки тоді ти взнаєш, що таке пекло на землі… А зараз ти навіть не уявляєш цього… Досі твоя меланхолія й чорна злість, з якою ти дивишся на світ, були лише блідими теоріями в порівнянні з тою дійсністю, яка на тебе чекає.
— Я все витерплю…
— Прощай, Анджело…
— Чезаро… Чезаро, — промимрив він, стаючи перед нею на коліна, — я кохаю тебе… Невже ти не можеш мені простити?..
— Що простити? Чи я люблю тебе? — кинула вона й швидко подалася з кімнати.
— Потім Еллі прийшла до мене, батько прислав її, щоб вона знову попросила в мене пробачення… Я сказала їй, що ти не можеш одружитися з нею, і пояснила чому… Сердешна дівчина довго плакала… Проте я знаю, як її втішити… 6 в мене камердинер, пристойний хлопець…
— Чезаро!
— Ох, господи! Але ж ти, Анджело, божевільний… Бона по-своєму буде щасливою… Йди-но сюди і висси кров з рани… не бачиш — тече по одягу…
Анджело припав губами до укусу на її груді й виссав рубінові краплі, що, здавалося, стікали на білий сніг… Чезара тримала його голову в руках… потім підвела і вдячно поцілувала в червоні від крові вуста… А тоді застебнула блузку, підняла юнака, мов дитину, на руки, пригорнула до грудей і почала його пестити.
— Ох, як ти змушуєш мене страждати, — шепнув він тихо.
— Гаразд, тобі ще не відомо те, чого я хочу. Аби ти знав… Ти, друже мій, повинен вибрати одне з двох: або звичайну, буденну нудьгу, або страждання, пристрасть, шал… тобто або Еллі, або я! Я тебе не обманюю, кажу тобі заздалегідь: якщо візьмеш мене, я вкорочуватиму тобі життя… просто замучу… але не пошию тобі халата, не виплету кисета для тютюну… Я, не впадай у розпач, не народжу тобі дітей… В одному запевнюю: тобі не буде нудно зі мною, однак, можливо, ти мені сам набриднеш… тоді, ясна річ, усе скінчиться… тоді, знай, ти маєш померти, а не збожеволіти…