А податливий характер робив його ще біднішим. Молодий — літ вісімнадцяти, а це ще гірше… Яке життя чекало його?.. Він став визнаним писарем, а воля у виборі елементів культури давала йому змогу читати тільки те, чого прагнула його мрійлива душа. Містичні, витончені метафізичні речі, як магніт, притягували його розум, то й не дивно, що для нього уява була життям, а життя уявою. І не диво, що він став забобонним. Часто уявляв, яким сумним, довгим та одноманітним буде його життя — опалий листок на воді. Не кохав, бо не мав нікого в світі, був слабкий духом, а тому неспроможний сотворити собі щасливішу долю, тож він і знав, що при такому «порядку дійсності», як він називав своє життя, не зустріне ні усмішки, ні сльози; не знаючи ні любові, ні ненависті, згасне, як іскорка, і ніхто в цілому світі не згадає про нього. Помешкання пустельника, темний, заснований павутинням закуток архіву якоїсь канцелярії та лінива й сонна атмосфера кав’ярні — оце й усе його життя. Кому цікаво знати, що й він має серце, хто спитає, як питають багатьох, чи і йому хочеться одягтися, як інші, чи й він хотів би любити? Любити… Думка про це часто гнітила його серце. О, як би він любив! Як би носив на руках ту, котра покохала б його, як би він молився на неї! 'Часто уявляв її струнку постать, біляве обличчя, золоте волосся — всі ідеали були біляві — і йому здавалося, що відчуває її вузькі холодні долоньки в своїх руках, здавалося, що тануть його очі, душа, все єство, коли він дивиться на неї.
За столами сидять розпатлані картярі. Тримаючи карти в тремтячих руках, перш ніж зробити хід, вони ляскають пальцями, беззвучно ворушать губами, час від часу сьорбають каву чи пиво, що стоїть перед ними як знак тріумфу. А онде якийсь пише крейдою по зеленому сукні більярдного стола; а той, з високим капелюхом на потилиці, з довгою цигаркою в зубах, заклавши за спину руки, дивиться, чорт його знає, з цікавості чи лише так, аби дивитись, на портрет Дибича-Забалканського, що висить на закуреній стіні. Дзигар, тлумач старого часу, вибиває своєю металевою мовою 12 разів, сповіщаючи світові, який його не слухає, що минула дванадцята година ночі. Діоніс вирушає додому. Дощ надворі вгомонився, крізь хвилі й мережива темносиніх хмар пробивається холодний блідий місяць… Серед зарослого бур’янами городу дивиться в світ вибитими вікнами старий будинок з прогнилим, укритим мохом гонтовим дахом; мох при холодному місячному світлі здається інеєм. Дерев’яні сходи ведуть на другий поверх. Відчинені на балкон великі двері тримаються на одному завісові, гойдаються і скриплять од вітру, струхнявілі чорні східці похитуються, деякі вже поодпадали — і треба ступати через один, через два; від кроків погойдується дерев’яний балкон. Діоніс перелазить через паркан, пробирається крізь зарослі городу і квапливо долає сходи. Всі двері відчинені. Він заходить до високої просторої, пустої кімнати. Стіни чорні від патьоків, що крізь стелю проникають з даху; на колись білених вапном стінах проступають зелені плями; віконні рами потріскалися від ваги старих стін; переіржавіли й розсипались грати, на вікнах стирчать тільки руді оцупки. В кутках стелі з довгими похмурими сволоками павуки мирно тчуть свої мережива; в кутку на підлозі спить кілька сотень старих книг, багато з них — грецькі, з візантійськими повчаннями; у другому кутку — ліжко, тобто кілька дощок, покладених на козли, пристелених солом’яною матою та червоною ковдрою. Біля ліжка — брудний, побитий шашлями столик з вирізаними на ньому латинськими та готичними буквами; на столику — вірші, зіжмакані газети, безплатні брошури, — взагалі безбожний рейвах. При фантастичному місячному світлі, що вливається крізь великі вікна, здається, що підлога побілена крейдою; на темних стінах два світлі квадрати од вікон; у місячному промінні сріблиться павутиння, а над купою книг вимальовується ангельська подоба людини. То портрет у натуральну величину юнака років вісімнадцяти з довгим чорним волоссям, з тонкими рожевими губами, з ніжними білими, наче вирізьбленими з мармуру, щоками, з великими голубими очима між довгими чорними віями під густими бровами. Ті очі такі променисті, що, здасться, дивляться вони самою невинністю та жіночою добротою. Хоч на тому портреті зображено особу, одягнену по-чоловічому, та ніжні білі руки, витончені риси обличчя, лагідні очі незбагненної глибини, чітке, по-жіночому маленьке чоло, задовге хвилясте волосся примушують думати, що то переодягнена дівчина. Мрійник Діоніс зупиняється перед портретом, який при світлі повного місяця здається живим… У його очах забобонна поштивість, і він шепоче крізь сльози: «Добрий вечір, тату!..» — і здається, що тінь усміхається з дерев’яної рами; він підступається ближче, цілує руки на портреті, потім — щоки, губи, очі, що світяться голубим. Пойнятий любов’ю до істоти, яка вже не існує, він хотів би, щоб ця прохолодна ніч тривала вічно, щоб вічно тривало незбагненне, п’янке і таке щасливе його божевілля. Власне, цьому портретові він віддавав усю свою любов, у ньому було все його життя… Так, це портрет його батька в такому віці, як Діоніс тепер. Його мати, висока, бліда білява жінка з чорними очима, часто розповідала, що батько чомусь із верхів зійшов до простих людей. Загадковий, нікому не відкриваючи таємниці свого походження, він жив у хаті старого священика, в якого була донька Марія. Вони покохались. Він обіцяв їй, що колись відкриється таємниця його душі, і він візьме її за дружину, що її чекає золота доля. Та якось отримав листа з чорною сургучевою печаткою… розірвав, прочитав і пошматував на дрібні клаптики — і скаламутилось йому в голові… то була копія заповіту. Він помер у лікарні для божевільних… мовчазний, блідий, до останньої хвилини життя зберігши якусь велику таємницю.