Плодом їхнього кохання був Діоніс.
Удовиця ростила його як могла працею своїх ніжних панських рук; її обличчя було жовте, як віск, її сумирні притуманені очі розуміли тільки його, і турбувалася вона тільки про нього і про портрет. Очі в дитини були гарні, як на батьковому портреті.
— Ой вродливий же був папа! — казав хлопчина, усміхаючись, і мати крадькома втирала сльозу.
— Очі, правда ж, Діонісе, очі!
— Так, мамо!
— Ці очі!.. О, якби ти їх побачив хоч раз у житті, тобі здалося б, що в них сяють голубі світанкові зорі. Він був вродливий і таким молодим помер!.. І вписалися ці гарні очі в тумани моїх дум, як дві голубі зорі…
Вона брала сина на руки, голубила й цілувала. Крім її чорних очей, у ньому було все батькове — дитина з портрета. Виховувала його мати погано, інакше не могла. Дуже вже його любила! Він був єдиною її надією в безпросвітному житті. Вся її душа оживала в синові. А він цілими днями міг роздумувати над якимось почутим словом. Але одного дня, виснажена злиднями, вона згасла, як свічка. В лихоманці схопила його руку й притулила до серця, щоб зігріти — це було символом всього її життя.
З того часу на його обличчі, в його усмішці зачаїлась солодка тінь печалі, яка привертала нестримну цікавість до нього виховательок пансіонату, в якому він навчався. А йому й на думку не спадало, що його хтось може полюбити — його ніхто не любив у світі, крім матері — та й як хтось міг полюбити його, такого самотнього, такого убогого, з безпросвітним майбутнім?