— Хто-о-о? — запитав глухуватий спокійний голос,
— Я, Дан.
Двері відчинились, і перед Даном з’явився високий чоловік з довгою сивою бородою, з високим чолом, у шапочці, що була схожа на єврейську ярмулку. Він подав подорожньому руку і повів у покої. Там у старих дерев’яних шафах стояли старовинні книги в шкіряних оправах, людські черепи, на полицях — опудала птахів; далі були ліжко, стіл, на якому лежали сувої пергаменту й папери; колби з якимись речовинами сповнювали повітря важким духом, в ньому вібрувало дрімотливе червоно-голубе світло.
Вчитель Рубен був старцем античної краси. Залисини, високе, посічене зморшками замислено чоло, сірі випуклі очі в глибоких орбітах, довга борода, яка починалася на скронях, збігала на запалі груди, надаючи йому вигляду древнього мудреця. Спокійний, твердий погляд, тільки довкола рота залягала легка гіркота сумнівів. Це був учений єврей, який утік з Іспанії до Польщі, але там не зміг стати учителем, бо тримався своєї віри, на щастя, його покликав господар Молдови викладачем математики й філософії в Сокольській Академії. Чернець Дан — один із учнів Академії. Рубен любив його, ділився з ним своїми сумнівами, таємницями, відкриттями. З подивом глянувши на замріяного Дана, мудрий єврей спитав:
— Ну, що?
— Цілком так, як ти мені казав, учителю. Сьогодні я переконався, що безконечний час є витвором нашої душі. Я жив у майбутньому. Скажу, що в мені існують двоє різних людей — один чернець Дан, який оце говорить з тобою й живе в часи князювання Александру-води, а другий має інше ім’я і живе за п’ятсот років уперед.
— Взагалі,— сказав Рубен, — ти можеш існувати в житті всіх тих, від кого ти походиш, і тих, хто походить від тебе. Тому люди несвідомо прагнуть зберігати та примножувати свій рід. Предки повторюються в нащадках. У цьому й різниця між Богом та людиною. Людина є лише однією лапкою в ряду своїх предків і нащадків. Бог же вміщує в собі одночасно всі народи, ті, що є, були, і ті, що будуть; людина — лише точка в часі, а Бог — це час зі всім, що відбувається в ньому. Він подібний до джерела, з якого вода витікає і до якого повертається, або ж подібний до колеса, яко обнімає в собі всі спиці і постійно обертається. І наша душа охоплює собою вічність, тільки певними відтинками. Уяви собі, що до колеса, яке постійно рухається, приліпилась пилинка. Вона проходить через усі точки, через які проходить колесо, але не одразу, а поступово, тоді як колесо в одну і ту саму мить є у всіх точках, які воно охоплює.
— Про час я вірю, вчителю, а як же із безмежжям простору?
— Так само, як і з часом; ти можеш бути в будь-якому місці, яке не зможеш обминути. Знай, що є закон, згідно з яким у просторі не може бути порожнечі. Але є й умови; треба позбутися ваги нетривкого людського тіла. Ти ж збагнув, що в людині є нескінченний ряд інших людей. Коли з того ряду хтось виходить, його місце займає інший. Тут постійно займати місце не можна, бо це заперечило б твоє існування. А по своїй суті людина вічна, бо з неї виходять інші люди, і вони є поблизу, але відчути їх неможливо, як не можна обняти власну тінь. З часом ви можете помінятись долями — ти можеш дати тіні своє місце, своє скороминуще життя, а вона тобі — свою вічну долю, — і ти здобуваєш частку всемогутності від самого Бога і в думці здійснюєш своє бажання… здійснюєш, бо символи вічні, як слова Бога, які він промовив при створенні світу і які записані в книзі, котру я тобі позичив.
— Скажи мені, вчителю, коли я зможу збагнути глибину твоїх знань?
— Цю глибину ти маєш у собі, тільки вона ще не відкрита. Думаєш, ти розумів би мої слова, якби не був подібний до мене? Думаєш, я вибрав би тебе своїм послідовником, якби глибинно не знав тебе? Ти — скрипка, в якій замкнуті всі мелодії, і відімкнути їх, пробудити може тільки маестро, і той маестро — я.
— А що, якби цього вечора спробувати піти в простір, створений моєю волею?..
— Ти зможеш, бо той простір у тобі, в твоїй безсмертній душі, в її глибинах. На сьомому аркуші книги є формули, які для цього потрібні. Там же прочитаєш, що тобі треба робити далі. Ясно, що нам доведеться розлучитися назавжди, бо в просторі, якого ти прагнеш, день стає століттям, і, коли ти повернешся назад, застанеш вже не Рубена, а іншу людину, схожу на мене, в якій легко вгадаєш мене… Може, той чоловік тебе не впізнає, бо забуде таємниці свого вчення, і виглядатиме він, як усі інші люди. І я не відкрию тобі тих таємниць, бо то зайве; коли твоя тінь заговорить, вона буде всезнаюча і скаже, що тобі треба робити; коли ти станеш своєю тінню — станеш всезнаючим, і я тобі не буду потрібен. Але ти мусиш збагнути одну річ: моя книга, якщо її читати підряд, буде незрозумілою… та хоч би звідки ти почав її читати, знайдеш у кожному рядку Божу ясність, якщо перегортатимеш по сім аркушів. Але це таємниця, якої навіть я не можу розгадати, бо людині, що повірила в Бога, не збагнути складності всього сущого. Даремно допитуватимешся в тіні… вона про ту таємницю не знає. Кажуть, диявол перед своїм падінням почав був добиратися до тієї таємниці, тому і впав. Якщо розгадаєш ти — розпадеться все довкола тебе, зникнуть із твоєї душі час і простір, і ти станеш, як суха гілка на дереві. Не вміючи розгадати ту таємницю, я не можу нічого радити й тобі.