А хто вона була — ота Марія?
Донька спатара Тудора Местякена, білявий янгол, золота сльоза, біла лілея з голубими, як небо, очима. Глянувши на її зображення в молитовнику, він уже бачив її у вікні, як розпуклу квітку, скидав рясу, одягався в плащ кавалера і чекав, поки глянуть її голубі очі в його чорні. Кілька слів, потиск рук — і вона зникає на поверсі, де пахнуть квіти, де сняться солодкі сни… І тепер він думав про неї.
Фантастичніше замиготіла лампа, збляклі літери старої книги ставали осмисленнішими, проникали в думки та мрії, що клубочились в його голові, а тінь почала набувати вигляду якоїсь ікони, намальованої олією, з високим чолом, з посинілими губами, з непорушним поглядом, втупившись ним у розкриту перед Даном книгу, та тінь зашепотіла його думкам саме те, що він хотів почути: «Ти знаєш, що твоя душа від створення світу і до сьогодні здійснила довжелезну подорож крізь тисячі тіл, які давно стали прахом. Вона сама знає, скільки разів утілювалась, бо стільки ж разів пила воду забуття із Лети, та вода не має смаку. І ніхто не супроводжував твою душу в тих безпам’ятних мандрах, крім мене — тіні тіл, в які вселялася твоя тінь; при кожних проводах до могили, при кожному народженні я стояла біля них; я стояла біля колиски, стоятиму й біля твоєї домовини. Твоя душа, яка сьогодні нічого не пам’ятає, була колись у грудях Заратустри, який силою свого слова пересунув зорі з місця на місце і зробив з них комбінацію цифр. Ця книга Заратустри, яка містить усі таємниці його науки, лежить розкрита перед тобою. Віками люди намагалися розгадати ті таємниці, та так і не змогли зробити цього до кінця, тільки я можу це зробити, бо я говорив зі стіни із Заратустрою отак, як оце з тобою».
Дан виразно побачив розподіл свого єства на вічну душу і скороминуче тіло. Книга Заратустри була його власністю. Він перегорнув сім аркушів — і тінь набрала обрисів б а р е л ь є ф а, ще сім — і вона поволі відділилась од стіни, стала легкою і, усміхнувшись, ввічливо привіталась:
— Добрий вечір!
Між тінню й Даном горів червоний вогник лампи.
— Продовжимо, — сказала тінь, і Дан почув її думку, ніби свою — Єднаючи чаклунством своє єство з твоїм, я стану звичайною людиною і забуду все своє минуле, а ти станеш вічним, всезнаючим і, з допомогою книги, всемогутнім. Ти пускаєш мене в себе разом із твоєю коханою, яка в плоті, з твоїми друзями; ти примушуєш мене забути видиме моє єство, а сам збираєшся в мандрівку із своєю коханою в будь-який простір всесвіту, наприклад, на місяць. Проживеш там сто літ, які тобі здадуться одним днем. Можеш і землю взяти з собою, щоб не сердилася на тебе; перетвори її на намистину для твоєї коханої; повір мені, що в тисячу разів зменшена в пропорціях, земля залишиться такою самою, і люди на ній вважатимуть, що вона така ж велика, як сьогодні. їхній вік?.. Година твого життя для них буде віком, миті будуть десятиліттями, триватимуть війни, коронуватимуться королі, вмиратимуть і народжуватимуться народи, врешті всі дурниці, що трапляються тепер, будуть і тоді, хоча, ясна річ, у зменшеному вигляді, але абсолютно так само.
— Гаразд, — мовив Дан, беручи прозору холодну руку тіні,— доручаю тобі написати спогади про твоє життя, щоб я знайшов їх, повернувшись на землю. В тебе холодні судження, ти зможеш описати всю видиму оманливу природу світових речей від квітки з наївним розумом, у барвистому одязі, з її ніжністю до людини, яка окутує гучними словами, своїм лицемірством, що триває впродовж всієї історії людства, зможеш описати корінь зла і егоїзму. Побачиш, як обманюють у школі, в церкві, кажучи, що ми входимо в світ справедливості, любові, святості, обіцяючи на тому світі блаженство. Ах, хто хотів би жити, якби замість казок розповіли про справжній стан речей?
— Це заклик філософа? — гірко посміхаючись, запитала тінь. — Дуже добре! Те, що ти кажеш, мені велить доля. Засвічу лампу і шукатиму людей. Коли ти повернешся, спогади про моє життя знайдеш у шухляді цього стола, мене вже не буде, я помру, адже години твого життя будуть земними роками. Перегорни ще сім аркушів і тримай мене за руку! Що відчуваєш?