— Наче літаю в повітрі, набираюся великої сили; відчуваю, як розсуваються атоми мого мозку і розум стає ясним, як сонце.
— А я темнію, — сказала тінь, — втрачаю відчуття вічності, мій розум стає важким, як олово… Перегорни ще сім аркушів, і наше взаємне перетворення завершиться.
Дан перегорнув сім аркушів — тінь стала схожою на нього людиною, але та людина глянула на Дана, як на тінь з тремтячими губами, з непевною ходою. А він, ставши світлою тінню, підняв довгу сильну руку і звелів:
— Спи!
Годинник деренчливо вибив першу годину…. втілена в людину тінь впала в ліжко, як мертва. А Дан накинув на плече свій довгий плащ, погасив лампу, навшпиньках вийшов і зачинив за собою двері; тихо пішов залитими місячним світлом довгими вулицями міста; штори на вікнах були опущені, ворота й вікна зачинені, тільки походжали сторожі із своїми костурами; сонлива тиша, літнє тепле повітря, ясен місяць, золоті зорі з віями променів, чисте, голубе небо, високі будівлі з місячними покрівлями — оце картина! Його кроків не було чути… Закутаний у плащ, у насунутому на очі капелюсі ішов він освітленими вулицями — і на мурах не було від нього тіні, вона залишилася дома і сам він став прозорою тінню. Крайній будинок на вулиці був голубий, облитий місячним світлом, із затягнутими білими фіранками вікнами. Він тихо постукав у шибку.
— Це ти? — почувся милий, ніжний голос.
— Я… відчини вікно… на вулиці нема нікого, тебе не побачить ніхто, а якщо й побачить…
Тихо відчинилось вікно, розсунулись фіранки — і з’явилася голівка янгола з кучерявим русим волоссям… Місячне світло падало на її обличчя — і голубі очі промінились, як при світлі сонця. Під білою нічною сорочкою зрадливо випиналися дівочі перса, голі до пліч руки тяглися до нього, і він голубив їх поцілунками. Потім стрибнув через вікно, охопив руками миле обличчя і цілував так запально, так жагуче в уста, наче випивав із них все життя.
— Кохана… — гладив золоті коси. — Ходімо зі мною в світ!
— Куди?
— Куди-небудь. Будемо жити щасливо, де б ми не були, нас ніхто не тривожитиме — ти для мене, я для тебе. Із своїх мрій ми збудуємо палаци, з наших дум розіллються глибокі моря, наші дні стануть віками щастя й любові. Ходімо!
— А що скаже мама? — спитала вона заплаканими очима.
Її тінь вимальовувалась на стіні. На неї глянув Дан; тінь розкрилилась і, кознувшись по місячному променю, впала на ліжко.
— На кого ти дивишся? — тремтячи на його грудях, спитала Марія.
— На твою тінь, — сказав він, усміхаючись, — вона залишиться на твоєму місці… Бачиш, як вона спить.
— О, якою вільною й легкою я відчуваю себе! — каже вона золотим голосом, — ніякого болю, ніякої печалі на душі… Дякую тобі!.. Який ти зараз гарний… Здається, ти явився з іншого світу.
— Ходімо зі мною, — шепотів він їй на вухо, — ходімо поміж зорями, між промінням подалі од цієї чорної, нещасної землі, і ми її забудемо, будемо думати тільки про себе.
— Ходімо, — прошепотіла вона, обнявши його й цілуючи в уста.
Її поцілунки додавали йому натхнення й нової сили. Взявши під плащ, пригорнувши до себе, він ніс її тихо в опромінене небо крізь чорні хмари, крізь рої зірок, поки не опинились вони на місяці. їхня подорож тривала не довше, ніж гарячий поцілунок.
Він опустив солодку свою ношу на пахучий берег голубого озера, що відкривало очам світлі глибини, віддзеркалюючи в них корону дібров, які оточували його. Він знову рушив до землі. Сів на гребені чорної хмари, навмання розгорнув книгу Заратустри, почав читати про землю — і кожна літера була роком, кожен рядок — століттям. Ставало страшно від того, скільки злочинів мало статися на цьому маленькому атомі всесвіту, на оцій чорній грудочці, яка зветься землею. Крихти грудочки звуться імперіями, ледь помітні інфузорії звуться імператорами, а мільйони інших інфузорій в тому грішному сні граються в підлеглих… Він простер над землею руку — і земля почала швидко зменшуватись, поки не стала маленькою, як голуба квіточка конвалії із чорною серцевиною. Величини були відносні. Атоми серцевини мали своїх королів, вели війни, поети не могли знайти в цілому всесвіті достатньо метафор і порівнянь, щоб оспівати героїв. Дан дивився в підзорну трубу й дивувався, як земля досі не репнула від того беззаконня, що творилося на ній. І квіточка стала намистиною. Дан узяв її і, повернувшись на місяць, нанизав на разок намиста своєї коханої.
А яку красу творив Дан на місяці!..
Оволодівши безмежною уявою, він засвітив двоє сонць і три місяці в глибині неба, із гірського пасма збудував палац. Колонадами були сірі скелі, дахом — давній праліс, що сягав хмар. Високі сходи зводились над проваллями, над перелісками, що тяглися в долину, де протікала велика ріка, що, здавалось, несла свої острови, наче порослі дібровами кораблі. Води в глибинах віддзеркалювали зорі так, що, дивлячись на них, можна було подумати, наче дивишся на небо.