На островах виднілись дуплаві стовбури дубів, крихти бурштину. Тінисті діброви при берегах здавались раєм, який починається з коріння, але росте і в небо, і в глибінь. Ряди черешень струшували рожеві сніжинки рясного цвіту, з якого вітер насипав замети; квіти співали своїм листям, на якому, наче коштовні камінчики, сиділи жуки, і їхнє приємне дзижчання сповнювало простір. Захрипло цокотіли цвіркуни, наче розкидані по траві годинники, а смарагдові павуки на одному з островів виткали цілий діамантовий міст при пологому березі, повплітавши в павутину місячні промені. Ступала тим мостом біла, мов срібло ночі, Марія, заплітала косу, яка стікала золотом по її руках. Крізь сріблисте вбрання просвічувалося молоде тіло. Білі ноги ледь торкалися мосту… А то плавала на кедровому човнику, і до неї котилися хвильки. Дан хилився увінчаним голубими квітами чолом до її колін, а в неї на плечі співала жар-птиця.
Широка ріка текла тінистими лісами, і води її були затінені, тільки іноді проміння торкалося хвиль; дерева сплітались віттям над рікою, що текла до скелястих гір, перед якими розливалась, утворюючи велике дзеркало, що сяяло, як сонце, а крізь прозору воду в ньому було видно на дні кожну сріблинку.
Розважаючись, Дан і Марія придумували гру в карти. Королі, дами, валети були схожі на тих, що в казках, які колись їм розказували вечорами. Гра була довга, заплутана, як у казці про Халіму, в якій женився король, дами виходили заміж, ходили закохані валети. Казка тривала, поки їх не зморював сон.
А який був сон!
Перед тим, як заснути, Дан і Марія бралися за руки і, коли зорі співали молитву всесвіту, усміхнені уста закоханих підспівували їм. Потім її голівка хилилась на подушку. Бачити її такою міг тільки він! Дан цілував їй руки… Спав навколішках. Обоє бачили один сон: сяюче небо, в ньому літають білі крила, виграють кольорами райдуги… Високі брами, мармурові галереї, в чистому, запашному повітрі зграями линуть зорі. І закохані ходили тим світом. Тільки одна брама була зачинена. Над нею в трикутнику — вогненне око. Над оком химерними арабськими літерами щось написано. За брамою був Божий трон. А напис був загадкою навіть для янгелів.
Але ж людина не може насититися щастям! Вічний символ над брамою перед Божим троном не давав Дану спокою. Не було на нього розгадки і в книзі Заратустри… Щоночі повторювався цей сон, щоночі Дан з Марією ходили у сонячних небесах… Кожного разу Дан брав із собою книгу Заратустри, силкувався розгадати напис над брамою, але даремно. Пролітали янголи, несучи в полах свого одягу молитви смертних, сумно поглядали на нього. Один із них підлетів до Дана і тихо спихав: «Навіщо ти шукаєш те, чого не може збагнути твій розум?» А другий: «Навіщо ти хочеш добути із міді дзвін золота? Не вийде!» Дивно, але Дану здавалося, що янголи літають так, як у своїх думках велить їм він… Тільки не міг збагнути тієї гармонії між своїм життям і життям янголів.
— Невже ти не помічаєш, Маріє: усе, що я задумаю, янголи вмить виконують?
Вона затулила йому долонею рота і зашепотіла на вухо:
— Коли йде дощ, виростають злаки, коли захоче Бог, ти думатимеш те, що думають янголи.
Даремно вона старалася. Його розум, його погляд були спрямовані тільки на вічно зачинену браму.
— Я хотів би побачити Бога, — сказав він янголу, який пролітав неподалік.
— Якщо ти не маєш його в собі, то він для тебе не існує, і ти даремно шукаєш, — серйозно промовив янгол.
Потім Дан відчув, що його голова наповнена піснями. Вони гули, як бджоли у вулику. Лунали чарівні арії, аж п’янів його розум. У такт тій музиці рухались зорі, усміхались янголи, слухаючи мелодії, що не вгавали в його голові. Янголи були в сріблистих шатах, з довгим волоссям, що спадало на плечі, з голубими променистими очима… А найкращий, якого він побачив у своєму сонячному сні, грав на арфі дуже знайому пісню… Дан міг назвати наперед кожну ноту. Повітря рум’яніло від тієї мелодії, тільки арабські знаки червоніли, як жар уночі.
«Ось питання! — подумав Дан. — Воно пронизує все моє єство. Невже янгол не співає того, що думаю я? Невже не літають усі так, як хочу я?» З невиразним болем він пригорнув Марію до серця… Омана землі палала перлиною в її намисті… «А може, я сам, не відаючи того, і є Богом…» І раптом страшно загриміло — вмерло море, розкололося небо на шматки голубої смальти і Дан відчув, що летить у безвість. За ним — стріли блискавиць, оглушливі громи. «О нещасна думка!..» — застогнав він, судомно тримаючи в руці книгу Заратустри, інстинктивно зриваючи намисто землі з Маріїної шиї. І Марія падала з його обіймів, мов ніжна вербова гілочка, тяглася до нього руками і кричала: