Маріє!.. А може, тебе звати інакше! Ні, інакше тебе звати не можна… Прощай, прощай!»
Від того, що написав про надію свого солодкого болю, в нього холола душа. Уявляв, що дівчина могла б належати йому. Вона! В цьому слові весь світ! Коли уявляв, як би він обнімав її, як би цілував її очі, як би дивився на неї цілими годинами, йому хотілося збожеволіти. Що для нього життя? Він відчував, що година з нею дорожча за цілий вік. Яка була б повна, хвилююча, щаслива та година любові! І як би він її назвав? Уже винайшов кілька імен, одне миліше за друге, — незбагненні, вони спонукали б її усміхнутися; усмішка — тінь щасливої думки; скільки ласки в її погляді; скільки щастя — потримати її руку в своїй долоні; і він відчуває, як її рука тягнеться до його серця, що тривожно стукоче… він би плакав і сміявся од щастя, як дитина, а потім збожеволів би на все життя, привиджалась би йому неповторна година…
Звідки ці незбагненні почуття, це нестримне божевілля? Він не відчував голови, серця, не відав, що було довкола в рожевому світлі; йому ввижалися тільки білі фіранки і з-за кожної являлась усміхнена, по-дитячому соромлива голівка. Закоханий у неї? Ні, цього мало! Він закоханий у кожну її думку, в кожен її крок, у кожну усмішку. Його любов множилася в тисячу разів. Був би він Богом, забув би про цей всесвіт, шукав би інший в її голубих очах і не знати, чи знайшов би… Шукання було б вічним. Як він її любив! Якби вона знехтувала ним, він любив би її нехтування.
«Ах, — болісно посміхнувся він, — один лише раз поцілувати її, і нічого більше не хотів би… Ангел мій!»
Відіславши листа, Дан, хвилюючись, стояв біля вікна, ніби чекав смертельного вироку; не знав, що думав, а може, й не думав нічого… Ох, просив зневаги, а сподівався на любов…
Коли вона з’явилася у вікні, він відступився. Його очі світилися нездоровим блиском; явилась вона красива, але заплакана, її очі дивилися у далечінь; в опущених руках вона тримала листа, і по її пригніченому обличчю було видно, що вона ось-ось заридає, як дитина, котра провинилась. І він став у вікні, і ті очі глянули на нього… глибокі, жалісливі, соромливі. Вона зіжмакала в руці листа, притисла його до серця… і… гострий біль пронизав йому груди; здавалось, що він помирає, що розривається серце, білий туман заволікає очі… і все. Він упав на підлогу.
Дівчина, злякавшись, відскочила од вікна.
— Що то за лист у тебе в руці, Маріє? Чому так зблідла? Що з тобою? — лагідно спитав старий, що теж з’явився у вікні, беручи дівчину за підборіддя.
Вона спробувала усміхнутись, але тільки болісно скривилась…
— Покажи!..
Розгортаючи зіжмаканий аркуш, він глянув на дівчину:
— Від кого лист? Де живе ця людина?
Вона впала батькові на груди й заплакала:
— Отам він, бідолаха, в опустілому будинку, що через дорогу… Я крізь вікно побачила, як він упав, наче мертвий… Побіжи, тату, може, він ще живий…
— Як він виглядає?.. — захвилювався й старий.
— О! Він вродливий! — відповіла вона швидко. — І коли усміхається, прикушує губу.
З’явився ще один — лисий, в окулярах. З ним заговорив батько, показуючи листа. Лисий похитав головою.
Вони швидко збігли сходами, і вже були в будинку, що через дорогу. Хоч обидва були старі, але так квапились, наче переживали за Діоніса. Відчинили двері. Він лежав на підлозі — волосся скуйовджене, очі заплющені. Лисий підняв його, оголив груди:
— Щастя, що не розірвалося серце… Здається, він дуже вразливий. Такі вмирають і від радості. Не треба будити… Дамо понюхати хлороформ — і непритомність перейде в глибокий сон.
Поки лікар (ви вгадали, що лисий був лікарем) говорив сам із собою, похитував лисиною, піднімав брови, пересував на лоб окуляри, Маріїн батько розглядав портрет на стіні і пояснював випадок коротко: персона, якою займався ескулап, мала право на спадщину, про це свідчила його схожість з тим, що на портреті, та й інші речі, які нас не цікавлять, але вони пов’язані з походженням Діоніса… Отже, його матеріальне становище відтепер мало змінитися.