Його положили на ліжко. Мармурова блідість обличчя виділялась на тлі скуйовдженої чуприни. Одна рука лежала на серці, наче затискувала біль; друга звисала з ліжка. Під чорним плащем вимальовувалася струнка постать. Маріїн батько, нахилившись, уважно розглядав обличчя хворого.
«Ага!» — щось лукаве подумав лікар.
Густий, сірий, мерехтливий туман… Потім темно-синє небо з блідими од дихання ночі зорями, з кучерявими хмарами, з теплим повітрям… і знову старе місто з кривими вулицями, з похилими будинками під замшілими дахами у місячному світлі… і Дан квапливо перетинає смуги місячного світла… входить у свій будинок, впізнавши його в тривалому сні.
— І мені згадалася, — каже він, — та загадка, про яку думав Рубен, що вона не під силу людському розуму.
Його тінь спить у ліжку.
Він читає книгу Заратустри… тінь поволі підводиться… в неї заплющені очі… вона витоптується… приліплюється до стіни і сидить перед ним якось іронічно, насмішкувато, завелика в порівнянні з ним.
Дан почуває себе хворим, знеможеним під вагою своїх думок. Крім того, якась блискавиця в мить його падіння пролетіла йому крізь серце. Він лягає на ліжко, вкривається рясою… Перед ним проходять якісь дивні, ніколи не бачені істоти. «Ах, я скоро помру, — думає він, — це вже потойбічні тіні». А його тінь наче посміхається. І диво! — в неї голубі очі. «Чорт би її забрав, — думає він, — і моя тінь глумиться з мене».
Відчиняються двері, і входить учитель Рубен.
— Що трапилось, учителю? Коли це ти відпустив бакенбарди й став одягатися в жидівський лапсердак?
— Дай мені спокій, пане, давно! Відколи ти мене пам’ятаєш, — каже Рубен, погладжуючи бороду. — Хіба ж ти хоч раз бачив мене інакшим біля Старого ринку?
— Біля Старого ринку… Там Рівен — букініст. Хіба ж ти не вчитель Рубен?
Рубен довго дивиться на нього й серйозно проказує:
— З тобою погано, пане.
— Я помираю, вчителю Рубене… Заглянь у мій стіл, там спогади моєї тіні, цієї, що бачиш на стіні, вони написані, коли я був на місяці.
Єврей знову дивиться на хворого й похитує головою:
— Тінь, про яку ви кажете, — це наш портрет.
— Учителю Рубене, ти, певне, з глузду з'їхав відколи ми не бачились, — каже, усміхаючись, молодий, — а може, я став істотою вищою за свого вчителя, адже можливе й таке.
Єврей підійшов до столу, відсунув шухляду і справді дістав перев’язані голубою ниткою старі, пожовклі папери. Глянув на них і поклав на стіл. Тієї ж миті до келії ввійшло двоє людей, яких Дан не бачив ніколи. Один із них кістлявий, лисий, підійшов помацати його пульс, другий говорив з Рубеном, той показував йому папери… чоловік швидко їх переглядав… «Безсумнівно…»— сказав він сам собі, потім спитав єврея:
— Відколи ти його знаєш?
— Давно. Він купував у мене книги. В основному найстаріші, ті, що я не міг продати нікому. Я сам купував їх огулом у старих людей і продавав за безцінь, як папір на вагу. А в нього була пристрасть до тих нудних, незрозумілих книг. Тепер також маю кілька таких, от приніс показати йому, він, звичайно, купив би, але… як бачите… І не каже мені: здирцю Рівене, а — вчителю Рубене! Єдиний бог знає, як може звихнутися в голові нещасної людини.
Хворий, чуючи ту розмову, не знав, як її розуміти. «Дурні люди, — думав він, — і вчитель Рубен зовсім зсунувся з розуму… не впізнає мене. Ага! — подумав потім. — Я помер, і Рубен прийшов продати медикам труп… Правильно, після всіх моїх перетворень моє тіло мусить бути феноменальним. Але чи лікарі вони — оті двоє? Мені здається, що обидва схожі на Сатану. А може, це одна людина розділена надвоє, і з ними про мене лукавить Рубен… Одна половина з волоссям, друга — з лисиною. Та, що з лисиною, промацує пульс, а та, що з волоссям, розглядає повішану на стіні тінь. Диви! Зараз одірве її од стіни і віддасть Рубену».
— Браво, вчителю Рубене! — крикнув він. — Твої чорти добре навчились відривати тіні од стін, і цей лисий забере мою… хоч, як бачиш, вдає із себе лікаря… Браво! Браво!
Він, сміючись, заплескав у долоні.
Рубен забрав тінь і папери зі столу і вийшов, гримнувши дверима.
— Ти, єврею, поніс мене… Ти продав мене мучителеві душ… — болісно шепотів він, ховаючи голову в подушку.