ЧЕЗАРА
І
Був літній ранок. Над безкраєю блакиттю моря здіймалося в синю чисту височінь сонце, прокидалися після тривалого сну квіти, а темні, зарошені вночі прибережні скелі висихали й ставали сірими, поволі розімлівали від спеки, час від часу струшуючи з себе пісок та камінці.
На захід від гостроверхих скель височів старий, оточений муром, схожий на фортецю монастир; із-за муру то тут, то там визирали зелені верхівки тополь і каштанів. Укрита мохом черепиця на стрімких дахах, чорна баня церкви, довколишні стіни, поруйновані часом та густими заростями чортополоху, де розкошували мурашині колонії та влаштовували нескінченні процесії божі корівки, що вигрівалися проти сонця, дубові ворота столітньої давності, вичовгані тисячами підошов кам’яні сходи — усе це скоріше нагадувало пустку, на яку хіба що знічев’я звернеш увагу, ніж людське житло.
Праворуч від монастиря тяглися пагорби, до поміж лісів, садів та виноградників тулилися до видолинків маленькі села з білими хатами; по праву руку через безкраї зелені поля, що губилися десь на обрії, звивалася стрічка дороги, а прямо перед монастирською брамою синіло море, поверхню якого подекуди прорізали шпичаки скель, здіймаючись над водою.
Уздовж поруйнованих стін по схилу пагорба збігало кілька стежок, місцями перекопаних кротами. Однією з них прямував до монастирських воріт старий чернець, склавши руки за спиною. На ньому була ряса з грубого полотна, підперезана білою мотузкою, вовняні китиці клинцем звисали на грудях, дерев’яні черевики ледве повзли й спотикалися за кожним кроком. Окрім білої ріденької борідки та каламутно-невиразних і навіть дещо недоумкуватих очей, нічого смиренного чи аскетичного в його вигляді не було.
Під брамою чернець смикнув шнурок дзвоника, хвіртка відчінилася, й він ступив у двір, так само занедбаний, вимощений квадратами камінних плит, між якими пробивалися тонкі стріли високої трави, посеред двору блищав ставок із забур’яненими берегами. Зарості лопухів, буркуну, коров’яку та вики спліталися в квітчасті пледи, над якими розлягалося густе мереживо гілок. До колонади довгого затіненого ганку вели з двору сходи. Старий чернець відчинив сінешні двері й зник за ними.
У довгій і високій стіні чорніли з боку саду загратовані вікна келій, у яких, певно, давно ніхто не жив, і тільки в отворі одного вікна, обвитого темним густолистим плющем, виднілися білі троянди, які, здавалося, тяглися своїми голівками до світла, до сонця. Якби хто заглянув у цю келію, то побачив би на стінах різноманітні дивацькі замальовки — ось тут священик, в іншому місці цуценя, що качається в траві, ще в іншому ретельно виписані жук-рогач, квіти, кущі, жіночі профілі, чепчики, черевички й нарешті приклеєні до стіни окремі аркуші з малюнками, які колись складали альбом. Інтер’єр помешкання не був багатий: шафа з церковними книжками, стілець із високою спинкою, чернече вбрання на цвяху, розмальована квітами скриня, під простеньким ліжком — пара черевиків і чорний кіт. Крізь тремтливе, наче живе листяне мереживо на вікні пробивалися сонячні промені, розтинаючи келійний присмерк яскравими смугами, в яких плавали міріади пилинок, що ставали невидимими, тільки-по зникали з царства світла.
На стільці сидів молодий чернець. Він перебував у тому етапі неробства, в якому розкошує дворовий пес, коли переловить над головою всіх мух, — у етапі сонливої розімлілості, відсутності будь-якого бажання. Його широке й воднораз високе чоло, облямоване чорним блискучим чубом, здіймалося над запалими очима й рівним носом. Портрет доповнювали тонкі губи, округле підборіддя та радісні очі, у виразі яких вгадувалося незвичне поєднання мрійливості та холодної розсудливості, а почуття власної гідності межувало, сказати б, із зухвалістю.
Молодий чернець підійшов до вікна, глянув униз на садок, м’яку незайману траву в тіні дерев, на помаранчі, що світилися крізь листя, тоді взяв олівець і намалював на стіні помаранчу. Потім дістав із-під ліжка черевик і поставив на стіл, оглянув його, розкрив церковну книжку і в куточку аркуша намалював черевик. Чим не глум над святим писанням?! Береги інших сторінок теж були заповнені жіночими голівками, зображеннями попів, кавалерів, жебраків, комедіантів… Одне слово, будь-яке вільне місце у книзі виповнювалося справжнім життям у всій його реальності.