— Добре, тату, я не побіжу за ним, — відказала Чезара й зашарілася, мов вогнем спалахнула.
— Хочеш, я побіжу?..
— О ні!
— О так… Мої найкращі побажання, пані! — гукнув Франческо, поспішаючи до виходу.
Вона мала б спинити його, адже все це їй зовсім ні до чого… і однак не спинила. Не зробила нічого з того, що було б у даному разі найрозсудливішим. Художник вийшов, хитрувато всміхаючись, але з поштивістю до Чезари, на обличчі якої виднілися сліди внутрішньої боротьби, тривога, відчай.
Вона й далі збентежено дивилась на Ієроніма, милувалася його вродою. Серце її страшенно калатало, вона мліла від однієї лиш думки, що коли-небудь могла б належати й о м у…. ні, вона тоді померла б…
І все ж вираз розгубленості не притлумив її вроди та принади. Бурштинової ясноти обличчя, ледь притемнене світло-бузковою тінню від фіранки, високе чоло з прожилками вен, небайдужі до мистецьких ідеалів темно-блакитні очі, що сяють в обрамленні золотистих вій, чутливий рот із дещо повнішою нижньою губою, аж здається, ніби він просить поцілунків, тонкий рівний ніс і солодке округле підборіддя, мов на жіночих портретах Джакомо Пальма. Красива голівка шляхетно здіймалася в іще зовсім дитячій погорді, висока шия випромінювала енергійну пристрасть.
Спершись головою на руки, вона з непевним бажанням спостерігала за молодим ченцем. Франческові слова вона сприйняла як жарт, хоча, ніде правди діти, їй було б приємно, якби вони справдились. Якась причаєна радість навідалася в дівоче серце, яке хотіло б… що воно хотіло б? Та хто ж про те відає, якщо в тому серці повно ще навіть не кохання, а спраги кохати! Чезара мріяла край вікна; втім, нехай собі помріє, нам же гріх підслуховувати чужі думки й почуття.
III
Простуючи вулицею, Онуфрей та Ієронім навіть не здогадувалися, що вслід за ними йде один чоловік. То був художник Франческо. Ієронім мав зайти на пошту, де на нього чекав лист від дядечка, старого самітника, який писав:
«Любий во Христі небоже!
Пишу тобі, сповнений солодкої свіжості погожого дня, аромату полів, стократ підсилених звуків природи, аж часом здається: я годен виповісти природі все, що думаю, відчуваю, все, що існує в мені. Увесь мій світ умістився в одній долині, оточеній зусібіч нездоланною стіною скель, що здіймаються над морем, отож жодна душа не здогадується про існування цього земного раю, в якому я живу. Лише в єдиному місці є вхід — треба відсунути брилу, що затуляє отвір печери, котра веде в середину острова. Втім, навіть проникнувши в печеру, важко повірити, що хтось може існувати на цьому острові серед громаддя голих скель, які нависають над морем. А всередині? Стоять зусебіч велетенські кам’яні брили, мов чорна сторожа; долина ж острова, звісно, нижча від рівня моря, вкрита безліччю квітів, диким виноградом, запахущими травами, яких ніколи не торкалася коса. І в цьому світі рослин кишить інший — світ божих тварей. Тисячі бджіл гойдаються на квітах, злі-таючись на їхні строкаті голови; оксамитових джмелів та голубих метеликів часом буває стільки, що сонячне проміння стає мерехтливим. Високі скелі трохи звужують обрій, і я бачу тільки клапоть неба — зате якого неба! Ледь притемнена, прозоро-кришталева блакить, на яку хіба що зрідка випливає біла хмарина, мовби хто хлюпнув у піднебесся молока. Посеред долини є озеро; до нього, день і ніч клекочучи, сварячись, бурмочучи й перекидаючи камінці, течуть чотири струмки. Це вічна музика в літній тиші, і здалеку видно крізь молоду траву, як струмки звиваються живим сріблом, своєю кришталевою прозорістю по схилу всіяного рінню берега, як вони кидаються в обійми виру, звідки, накрутившись донесхочу, поспішають далі, аби нарешті, задоволено зітхнувши, заспокоїтися в озерній глибіні.
Посеред цього озера, дзеркало якого завжди темне від навколишніх очеретів, трав і рокит, є маленький острів із помаранчевим гаєм. У гаю стоять мої вулики, а ще причаїлася печера, яку я обладнав під житло. Увесь цей острівок на острові я засіяв квітами зумисне для бджіл. Отак i знаходжу щодня собі роботу. Аби ти знав, у молодості я бував у одного скульптора, й ті відвідини не минули даремно. Отож, розгладивши гранітні стіни моєї печери, я прикрасив їх орнаментами та барельєфами, як ото ти свої стіни всілякими замальовками. Різниця тільки в тому, що для скульптури одяг не обов’язковий, і я виліплюю оголені постаті. На одній стіні — Адам і Єва… Тут я спробував відтворити первісну непорочність. Ні він, ні вона не знають, що таке кохати. Вони кохають одне одного, не відаючи про кохання… їхні форми невизрілі й цнотливі. У зовнішність Єви я вклав ніжність, а не пристрасть, це лагідна й чиста ідилія двох людей, які не усвідомлюють власної вроди й наготи. Обійнявшись, вони ходять у затінку дерев за отарою ягнят.